Пожежа

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,
який мало не втратив свої вуса

Життя з Чудовиськом Катею ніколи не буває спокійним. Щось дивне трапляється щодня. Але того дня рівень катастроф перевищив усі допустимі межі.

Це був звичайний ранок. Ну, звичайний для нас. Я лежав на підвіконні, спостерігаючи за голубами, а Чудовисько у своєму звичному стилі метушилося на кухні, розмовляючи сама з собою.

— Сьогодні зробимо омлет… — бурмотіла вона. — Може, з овочами.

Чесно кажучи, мені було байдуже, що саме вона там збирається готувати, головне — щоб мені перепав шматочок. Найкраще, якщо цей шматочок буде курячим.

Я почув дивне шипіння. Це не був звук її загадкової говорючої коробки, яку вона називає чайником. Ні, це був інший звук. Шипіння, ніби хтось шепоче мені: "Зараз усе вибухне". Це були перші сигнали лиха. Я нічого не розумів, але на всякий випадок насторожився.

— Що за… — почулося від Чудовиська.

Я підскочив, щоб розібратися, але було запізно. З пательні повалив дим.

Чудовисько заверещало:

— Ай, оце так!

Я почав метатися по підвіконню. Що відбувається?! Що робити?! "Рятуйте мене!" — хотів закричати я, але замість цього голосно видушив:

— Няу-у-у!

На кухні вже панував цілковитий хаос. Пательня горіла! Справжній вогонь! Ватра!

Вона схопила рушник і почала ним розмахувати перед пательнею. Навіщо? Хто знає! Вона явно не мала уявлення, що робити. Потім, ніби у паніці, побігла до раковини, схопила чашку з водою і плеснула на полум’я.

О, яка це була помилка. Відбувся великий спалах. Полум’я піднялося ще вище. Масло почало розлітатися в усі боки. Дим став густішим.

— От халепа! — волала вона, розмахуючи руками.

У цей момент я вирішив, що мені тут робити нічого. Почало пахнути чимось паленим, мої помаранчеві очі почали сльозитися. І я зрозумів, що ніхто мене не врятує, треба рятуватися самому.

Я стрибнув із підвіконня на шафу. Згори було безпечніше, але дихати було ще важче, ніж біля вікна.

— Ти сидиш і дивишся?! — звернулася до мене Чудовисько.

Ну звісно, дивлюся. А що ще я можу зробити? У мене лапки, а не руки, щоб гасити пожежі!

Крекнувши, вона нарешті накрила пательню кришкою, і полум’я почало вщухати. Дим все ще висів щільною хмарою. Чудовисько стояло посеред кухні, важко дихаючи, із брудним рушником у руках.

— Усе під контролем, — сказала вона, кашляючи.

Під контролем?! Та ти щойно мало не спалила мій дім!

Вона почала відчиняти вікна, щоб провітрити приміщення. Коли дим нарешті почав розсіюватися, вона глянула на мене:

— Це ти винен, так?

Оце вже занадто! Я винен? Я?!

Я ніколи в житті не чіпав вогонь. Моя вовна і вуса мені дорожчі. Я поважаю вогонь, але тримаюся від нього якнайдалі. Я просто лежав на підвіконні! А тут вона зі своїм овочевим омлетом звинувачує мене!

Я видушив найобуреніше "НЯВ!" у своєму житті.

— Ну гаразд, — пробурмотіла вона, зрозумівши, що переборщила. — Це, мабуть, я відволіклася.

Звісно, ти відволіклася!

Після пожежі, яку влаштувало моє Чудовисько, я цілий день обдумував те, що сталося. Чудовисько явно не здатне вести нормальне господарство. Воно не вміє готувати, не вміє гасити пожежі й при цьому завжди звинувачує мене.

Але знаєте, що було найбільш образливим?

Увечері я спустився на кухню, щоб оглянути поле бою. На плиті стояла нова пательня, а на ній… свіжий омлет.

— Хочеш шматочок? — запитала вона.

Хочу чи ні? Звісно, хочу. Але я удав, що не зацікавлений. Хай знає, що так просто я не пробачу.

Можу сказати одне: якби не я, цей дім давно б розвалився. Вона не визнає, але я тут головний.

І так, це був не я. Ніколи не був і не буду. Навіть якщо своїм шикарним виглядом відвернув її від приготування їжі.

P.S. Якщо ваше Чудовисько подивиться на вас із докором, задумайтеся. Можливо, це воно саме винне, тільки цього ще не усвідомило.