Коробка

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,
який бачив занадто багато

Ви знаєте, що таке коробка? Для вас, жалюгідні двоногі, це просто предмет, куди ви складаєте свої нудні речі. Але для мене, кота, коробка — це портал в інший світ. Це фортеця, це трон, це лабіринт пригод. Коробка — це мрія.

І ось, одного ранку, я знайшов її.

Стою я, як завжди, у своїй витонченій позі посеред вітальні, коли моє Чудовисько (справжнє ім’я "Катя", але ми вже знаємо, що це неважливо) заходить у дім, тримаючи коробку. Велику. Гігантську!

— Дивись, що я замовила! — радісно заявляє вона.

Коробка. Велика. Загадкова. Стоїть посеред кімнати, манячи мене.

Я одразу підходжу, з грацією лева на полюванні. Обходжу її по колу, обнюхую. Вона пахне… дивно. Суміш картонного чаклунства та чогось незнайомого, можливо, пилу з іншого світу.

— Зачекай, не чіпай, — каже Чудовисько, сміючись.

"Не чіпай"? Ти серйозно? Це МОЯ коробка. Ти сама принесла її в мої володіння. Тепер коробка належить мені, як і все в цьому домі.

Чудовисько, звісно, починає її відкривати. Але робить це повільно, ліниво, наче спеціально хоче помучити мене. Вона розриває скотч, виймає якийсь папір… ну й що? Кому потрібні ці людські речі? Головне — коробка!

Коли, нарешті, коробка виявляється порожньою, я одразу стрибаю всередину.

Ідеально. Просторий вхід, м’які стінки. Я влаштовуюся в ній, як король на троні.

— Ти що, заліз у коробку? — сміється Чудовисько.

Сміється. Вона сміється наді мною! Дурний двоногий, який не розуміє глибокої філософії коробки. Але я не звертаю на неї уваги.

Пробую дряпати стінки кігтями. Звук… чудовий. Ідеальне місце для медитації.

Але тут трапляється щось дивне. Чудовисько бере коробку. Так, прямо зі мною всередині.

— Ну, раз тобі так подобається, катайся, — каже вона.

І починає... хитати її!

Я чіпляюся кігтями за дно, очі розширені, вуса тремтять. Коробка починає рухатися по підлозі. Спочатку повільно, потім швидше.

— Няу! — волаю я, намагаючись зрозуміти, який це жах.

Чудовисько, сміючись, возить мене по всій квартирі, ніби я якийсь вантаж. Коли коробка, нарешті, зупиняється, я вискакую з виглядом ображеного короля.

Але знаєте, що найгірше? Мені це… сподобалося.

Через кілька годин я повертаюся до коробки. Ну, треба ж перевірити її ще раз. Можливо, цього разу я зможу насолодитися нею без втручання Чудовиська.

Але ні. Як тільки я знову зручно влаштувався всередині, зверху на мене починає сипатися… щось.

Папір! Багато паперу!

— Тобі сподобається, — каже Чудовисько, кидаючи в коробку ще більше цих дивних шелестких аркушів.

Я зариваюся в папір. Це так… дивно. Але приємно. Я намагаюся зловити кожен папірець лапою. Кожен із них пручається, ковзає, але я — найвеличніший мисливець — здобуваю перемогу.

Коробка тепер нагадує не просто фортецю, а таємне лігво в джунглях.

І ось, коли я вже думав, що всі сюрпризи закінчилися, коробка ожила.

Ну, не зовсім. Це Чудовисько знову вирішило пограти. Вона засунула в коробку свою руку.

Я не бачив її обличчя, але знаю, що вона посміхається, ця підступна. Її пальці рухаються, ніби миша.

Я приготувався. Вчепився в картон кігтями, припав до дна коробки. А потім… стрибок!

Її рука не встигла втекти. Моя атака була блискавичною. Чудовисько скрикнуло:

— Ай, ти що!

Я переміг. Коробка — моя.

Ввечері коробка, нарешті, опинилася в спокої. Вона стояла посеред кімнати, тиха й велична. Я ліг усередині, обмірковуючи події дня.

Можливо, Чудовисько й справді іноді мене дратує. Але знаєте що? Вона принесла цю коробку. І це був найкращий день за довгий час.

Коробка тепер — мій новий замок. І нехай хтось спробує сказати мені, що це не так!

P.S. Якщо ви думаєте, що коробка — це просто коробка, значить, ви точно не кіт.