Шторний інцидент

Автор: пухнастий білий кіт з яскраво-помаранчевими очима, 
який відчув безпорадність. 

Зазвичай виглядаю, як неперевершений кіт. Маю елегантний вигляд від вусів до кінчика хвоста. Все роблю граційно: сиджу, лежу, сплю, хроплю... А той факт, що я зараз завис у повітрі вниз мармизою, загорнутий у тканину, як м’ясний рулет і виглядаю незграбно, лише завдяки непередбачуваним обставинам. 

Вранці Чудовисько (тобто Катя) пішла на роботу, а я залишився виконувати свої важливі обов'язки: сон, патрулювання квартири, пильний нагляд за вулицею через вікно… особливо через кухонне, бо там зручно сидіти й ловити сонячні промінчики.  

Все йшло за розкладом мого звичайного дня. Тільки із маленьким “але”... моє підвіконня було зайнято прямокутним вазоном із землею та посіяною травою. Хто його туди поставив? Питання легке — звісно Чудовисько. Вона вирішила, що раз я погриз її квіти, то мені чогось не вистачає, от і висадила насіння. Може мені чого і не вистачає, так це лосося, а не трави. Гаразд, моє Чудовисько турбується, як вміє. Залишу їй цю радість. 

Проте для завершення моїх сьогоденних справ, мені потрібен був огляд з вікна! Я вирішив діяти рішуче й пробратись крізь штори, обминувши вазон зі збоку(не хотів бруднити лапи мокрою землею), і зайняти маленьке вільне місце. Ідея геніальна. В голові. 

Я обережно протиснув голову між двома складками штор, потім плечі… а от хвіст… Хвіст чомусь не пройшов та неприємно зачепився. Я почав крутитись, намагався вийти назад... і саме з цього місця усе пішло шкереберть. Тканина зачепилася за кігті та якось затягнулась. Лапи заплутались… я почав сковзати вниз разом зі шторою. 

— Няяяааау! — вирвався булькотливий звук від несподіваності. 

Почав хаотично хапатись за останні сантиметри гідності, і все більше закручуватись в тканину. Хутро електризувалося. Перестав розуміти, як мені керувати своїми лапами. Хвіст жив окремим життям. А штора, схоже, остаточно вирішила мене поглинути. 

Зупинився борсатися, як саме в цей момент за вікном пролітала голубка. Вона сіла на карниз зовні й заглянула до квартири. Я висів щільно загорнутий у штору вниз головою. Пташка нахилила голову набік та уважно подивилася на мене. Ми зустрілися поглядами. І, клянусь своїми вусами, в її погляді я побачив вирок для хижака “Домашній! Не виживе в дикій природі”. 

Зібрав сили та почав швидко рухатись, щоб довести протилежне. Голубка полетіла далі, а штора затріщала, і я зависнув десь на середині нижче підвіконня. Не вгору, не вниз. Догори лапами, як кажан. Вдих-видих. Спокій та рівновага. Пазурі потроху затягував в подушки. Намагався виплутатись. Проте всі спроби тільки погіршували ситуацію.  

Через декілька хвилин був змушений визнати: сам не виберусь. Скоро Катя повинна повернутися до дому. А в неї є руки з вмілими пальцями. Мені потрібно тільки протриматись до цього моменту.  

Як же довго тягнувся час. Годинникова стрілка наче відбивала такт нескінченності. Нарешті звук ключів і дверей, що відчинилися. Проте Катя не пішла одразу на кухню. Я ще хвилинку повисів у повній моральній кризі. А потім вирішив, що настав час кликати на допомогу. 

— Нряу, — видавив я з себе. Проте дуже тихо, бо Катя не відгукнулась. 

— Нря-я-я-я-я-у-уу! — вклав останні сили, що швидко залишали мене. 

— Сніжок?! Ти чого? — виглянула Катя з дверей. 

Побачивши мої помаранчеві очі, які визирали з білої тканини на висоті півметра, швидко підбігла й почала визволяти мене. 

— Як же так вийшло?! І довго ти так?.. Як ти себе почуваєш?.. 

Я лише мовчки муркотів, коли вона розмотувала мене, як святковий подарунок. Врешті-решт їй вдалося мене звільнили. Я гордо пройшовся кухнею, намагаючись не кульгати. А потім, звісно, повернувся і напав на штору лапою, щоб дати зрозуміти, це вона винна! А потім подумав дав лапою стусана Чудовиську: для профілактики. Щоб знала, що не варто заставляти моє підвіконня різними вазонами. 
 

P.S. Якщо ваших Чудовиськ немає вдома, то не робить різких рухів. У квартирних джунглях потрібен помічник.