Тиждень самотності

Катя ніжно поцілувала мене. Подивилася, наче бачить в останній раз і зникла з валізою та сумкою за двері, а я залишився сам на сам. Чудово! Нарешті мої вуха насолодяться тишею. Я попрямував до спальні та зручно вмостився на її улюбленій подушці (яку вона, на щастя, залишила) і міцно заснув.

Прокинувся. Темно. Звісно не для мене. Мені все було гарно видно. Проте зазвичай в цей час Катя вже приходила з роботи. І можна було б подумати, що вона затрималася, тому що зайшла в  супермаркет. Потім в якусь крамницю. Потім іншу крамницю…

Проте... Ні. Вона дійсно поїхала. І декілька глибоких тарілок з водою та моя миска з сухим кормом, насипана з гіркою, тому прямий доказ! Трохи похрумтів. Трохи поганяв корм всією кухнею. Полакав води та пішов далі спати. 

Ранок почався без будильника, добре, що вмію орієнтуватися за годинником на стіні. Він показуваа, що вже час обідати. Неквапливо пройшовся з ревізією всією квартирою. Все добре. Пішов. Похрумтів знову не смачним кормом. Вмостився на підвіконні, де було добре видно, як за вікном  продовжувалося звичайне життя. Двірник підмітав вулицю, знайомі діти грали між собою. Всі вікна були ретельно зачинені. Йєх! Ані свіжого потоку повітря, ані одної комахи для розваг.

Сонце вже заходило. Я розвалився на спині, підставляючи свій животик останнім промінцям. Стрепенувся, коли хтось намагався відкрити двері. Це була точно не Катя, її рухи знаю, як свої лапи. 

Сховався за стіною та уважно роздивився новоприбульця. Це була Оксана. Вийшов до неї. 

— Привіт, красунчику! Я буду тебе щодня  годувати, поки Катя не повернеться! Ти будеш чемним? 

От що вони заладили? Чемним?! Та я самий найчемніший кіт! Принаймні в цій квартирі! 

Чудовисько, на ім’я Оксана, пройшла на кухню. Відкрила консерву, насипала нову порцію сухого корму, налила свіжої води, навіть намагалася мене погладити. 

Я гордо відвернувся. Це мій протест чи пасивна агресія (ще не визначився). Однак точно знаю, що “мур-мур” тобі не увімкну. 

— Ну гаразд, гордий принце, — зітхнула вона. — Побачимось завтра. Може завтра мене порадуєш. 

Так, так. Побачимось. Хочеш “мур-мур”, здивуй мене своєю щедрістю, Чудовисько... 

Вона пішла. Мені стало трохи сумно. Підійшов до дверей. Обнюхав взуття свого Чудовиська, на ім’я Катя. Полежав на її кросівках. Запах рідний, приємні відчуття. Проте чогось не вистачало. Подумав та пішов подряпав крісло. Ну, трохи краще, але все одно недостатньо. Заглянув під диван, там у мене таємна розвага (надірвані шпалери). Продовжив надривати. Трохи захопився та відірвав великий шмат. Йой, що тепер буде? Трохи посидів, а потім подумав, а що буде? А нічого! Продовжив відривати новий шмат. Після пішов на підвіконня. Довго роздивлявся на одиноких пішоходів та і заснув там. 

Наступного дня розпорядок був такий: Сон-Їжа-Сон-Вода-Огляд-Сон-Шпалери-Сон-Очікування. Побачив свою мармизу у вікні. Схоже увімкнувся режим “печальний кіт”. Не подобається мені таке. Облизав лапу та почав стирати сліди вразливості з мармизи. А тут у сутінках Оксана прийшла. Вона була: знову лагідна, знову розмовляла, знову намагалася мене погладити, знову тягнулася до мого підборіддя... Ледь не здався. Але ні! Моя печаль має бути послідовною. До того ж не готовий будувати нові стосунки. У мене розбите серце. Моя Чудовисько мене зрадила. Поїхала без мене! Звісно я не хотів нікуди їхати, проте це не виправдовує того факту, що вона поїхала і не взяла мене! 

Оксана пішла. А я замислився. Коли востаннє муркотів? Вилизався. Помуркотів для себе. Проте моя блискуча біла шерсть все одно виглядала сумною. Навіть сонце сьогодні відчувалось не таким теплим, як завжди. 

Вночі наснився сон: я на валізі, а Катя бере мене з собою. Ми разом мандруємо. Вона годує мене лососем на пляжі. Я лежу під пальмою. Люди фотографують мене як головну зірку. Стаю там пляжною легендою — приваблюючи туристів. 

Прокинувся. Лише я один на всю квартиру. Отака моя вусата реальність. Пішов підняти настрій їжею, і цього не вийшло. Миска була порожня. 

Весь день провів голодним. Чомусь мені здається, що Оксана одного дня не прийшла. Ну не міг же я за ніч з'їсти весь корм. Чи міг? Чомусь згадалось, що не так вже було погано зніматися на камеру для тіктоку, після цього Катя давала курку чи лосось. М-м-м. Не думав, що буду це згадувати. 

Прибігла Оксана і не розмовляючи зі мною насипала корму та хотіла хутко убігти, але я схопився лапами за її ноги. Залишся почухай мені поміж вушок! 

— Няу! — благаючи попросив я її котячою.  

Вона тільки погрозливо помахала мені пальцем. 

— Гей! Прибери свої лапи! Я гадала, ти гарний кіт. — Сказала вона та пішла гримаючи дверима. 

Сів на підвіконня. Побачив, як діти палили коробки. О, ні так не можна! Тут прийшов двірник і забрав всі коробки і кудись поніс. От би мені одну коробочку. І тоді... Клац! Я напружив вуха. Ключ у замку. Знайомий звук. Справжній. Мій. Рідний.  

— Сніжкууу! Я вдома! — радісний голос Каті розрізав тишу квартири, — скучив за мною? 

Звісно скучив. А ще голодував і недолюблен. Я давно приготувався до сцени. Де моя мармиза буде відображати трохи презирства, ігнору, образи. Але для початку дійства потрібно було обнюхати валізу та її сумки на наявність непередбачуваних подій. Вона розпакувала речі. Дістала магніт для білої фортеці. Статуетку для полиці. Насіння квітів для горшика. А що? Для мене не має подарунка? 

Удав, що образився. Хоча звісно мене це не хвилювало. А за дві хвилини вже лежав у неї на грудях і топтав лапами її живіт. Муркотів так, що люстра дзвеніла.

— І я за тобою скучила! Я ж казала, що скоро повернусь, — прошепотіла вона мені прямо в вуха. 

О ні, Катю. Тиждень без тебе — це не скоро. Це багато часу. Вічність! І наступного разу дозволяю їхати у поїздку тільки зі мною! 

 
P.S. Якщо ваші Чудовиська поїхали, головне не панікуйте. Скоріш за все вас будуть годувати інші Чудовиська. Не два рази на день, і можливо не кожного дня. Тому їжте економно і створюйте запаси.