Шерсть

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,  
який має право на недоторканість. 

Кожен поважний кіт знає: світ поділений на “моє” та “тільки моє”. Але як показати, що територія має господаря? Звісно, якщо ви кіт, то для вас це не важке питання. Для інших розкрию таємницю. Щоб усі навколо розуміли, ми (коти) використовуємо цілу систему сигналів. 

По-перше, феромони. На наших мармизах, щоках, підборідді, на тілі й лапах є пахучі залози. Коли я труся об кут дивану, ніжку столу або ногу Чудовиська, то ніжно позначаю. Моє, мій або моя Чудовисько. Не чіпати! Коли допрацьовую обшивку дивана пазурами, то упереджено позначаю свої володіння. 

По-друге, ми залишаємо аромоповідомлення на речах за допомогою сечі та фекалій. Так, так. Звучить і пахне жахливо та виглядає грубо, але коли справа стосується території мова не знає сантиментів. Хоча це вже крайні заходи... Дипломатія останнього рівня!

Однак, я — величний кіт, винайшов ще один спосіб. Найбільш витончений. Найбільш естетичний. Проте, схоже він найменш зрозумілий моєму Чудовиську.  

Я спокійно лежав на дивані. Коли прибігла Катя та подивилася на мене, ніби я був злодій і мене спіймали на місці злочину. 

— Сніжок… — з докором сказала вона. — Ти лежиш на моєму чорному светрі. Хоча зараз виглядає наче з білосніжного кольору і все через твою шерсть. 

Я навмисно повільно розкинув лапи. Заплющив очі. І вдав, що мене це не стосується. Хоча прекрасно знав: це мій светр. Тобто її светр. Але з моїми шерстинками. 

Тіло було розслаблене, а напружені вуха фіксували, як Катя пішла в сторону кухні, щось там взяла та повернулася з тим. Може смачненьке для мене? Вирішив перевірити обставини відплющивши одно око. Та одразу оцінив ступінь небезпеки. Чудовисько стояло поряд із задоволеним виглядом. Йой, а в руках тримала щітку з металевими зубцями. 

— Ну що, пухнастику, — сказала вона солодким голосом. — Трошки вичешемося. 

Трошки? Брехня! Однак вирішив не чинити опір. Все одно наздожене та вичеше. Тож лежав, терпів, навіть муркотів. Звісно не для неї, а для свого заспокоєння. Однак шерсть… шерсть сипалася з мене, як сніг у хуртовину. 

— Сніжку, чого так багато? Ти що, линяєш? — здивувалася Катя.  

“Я не линяю”, — подумки відповів я. — “Всього-на-всього стратегічний запас для маркування моєї території”. 

Звісно Чудовисько не обмежилась однією чесалкою з металевими зубцями. Вона дістала та розклала ще декілька. Взагалі, вони всі виглядали як середньовічні знаряддя для тортур. М’яка. Жорстка. Мокра. З ручкою. Без ручки, у вигляді рукавичці... 

— Ну давай, Сніжок. Тепер оцією почухаємо. Тобі буде приємно, — умовляла Катя. 

Приємно? Ні! Терплю тільки заради неї. Коли на підлозі з’явилася ціла купа білого пуху, Катя зупинилася. 

— Схоже, все! Як багато вийшло, може з цього можна зробити ще одного кота? 

Насторожився. Кота? Ще одного? Чудовисько зупинись. В цьому приміщення один ледве вміщається! 

Катя пішла та швидко повернулася ще з валиком із липучкою. Спочатку вона вичистила светр, який повернув свій чорний колір. А потім Чудовисько вирішило провести цим знаряддям тортур по моїй спині...  

— О, дивись, як добре збирає! — раділа вона, показуючи липучку, повністю вкриту моєю шерстю.  

Схопив лапами валик. Поверни! Це моє! Однак Чудовисько не віддала. А потім зробила ще гірше. Дістала пилотяг! 

“Ні-і-і-і”, — сказав я благаючим поглядом. 

"Так", — відповіла вона своїм виглядом та натиснула кнопку. 

Пилотяг заревів. А я миттю зник під ліжком. Спочатку вів спостереження, як Монстр під керівництвом Чудовиська збирав мої шерстинки: з килима, з дивана, з крісла, навіть з затишних місць, де я був учора, позавчора... За мить було знищено працю тижня. Мені терміново потрібні були спокій та рівновага. А тому почав ретельно вилизуватися. Язик методично-вкривав кожний клаптик мого чудового тіла: лапи, вуха, голову, плечі, тіло, хвіст... Навіть те місце, яке вона не чіпала (на всяк випадок). 

Поступово-повертав статус величного й ідеально-чистого кота. Фух. Нализався на місяць у перед. Ледь язика тримав в пащі. Прислухався. Наче все стихло. Обережно виліз і перевірив місцевість. Чисто! У всіх сенсах — чисто.  

Катя задоволено сиділа на дивані та уважно дивилась у телефон. Підійшов. Демонстративно сів їй на коліна. Показуючи свій ідеально чистий, блискучий вигляд, мов сніг на сонці. Вона простягнула руку та спробувала погладити. Відсунувся. Чудовисько продовжила тягнути кінцівку.  

Н-р-р. Одразу попередив, що терпіти не буду.  “Твої руки щойно: тримали різноманітні чесалки, торкалися пилотяга гладили підлогу мокрою ганчіркою (я бачив), і взагалі ти свої руки ніколи не вилизуєш”, — спробував відправити думку дивлячись на неї з легким докором. 

Чудовисько не отримала моє послання. Проте не здавалася у своїх спробах. Спочатку доторкнулася пальцем до хвоста. Вилизав його та упереджено подивився на неї. Вона дивлячись мені в очі торкнулася хутра трохи вище хвоста. Знову вилизав. Але мій шорсткий язик вже від втоми не втягувався. За сьогодні ліміт його використання було перевищено. Вона потягнула указівний палець до мого язика. Лапа з випущеними пазурами миттєво була піднята в попереджувальній позі.  

— Гаразд, заспокойся. Зрозуміла, що сьогодні тебе вже не чіпати. — сказала вона та продовжила вдивлятися до телефону. 

Так. Дякую. Розумне Чудовисько. Втягнув пазури в подушці лапок. Повільно розвалився на її колінах. Через п’ять хвилин її темні штани стали моїми. Катя коли побачила, то зітхнула. 

— День вичісувалися і знову шерсть! Це безнадійно… 

Ні! Надійно! І найніжніший спосіб показати: Я господар цієї території!

 
P.S. Чудовиська розкидають волосся, а коти шерстинки. Схоже все заради однієї мети — позначити територію. І ще, будьте обережні! Дорослі Чудовиська не вилизуються, тож, перевіряйте: чи достатньо вони чисті, щоб торкатися вашої величі.