Несподіваний гість 

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима, 
якому довелось проявляти величність. 

Я був ситим. І цього тижня все було чудово. Моє дресироване Чудовисько (Катя), слухняно годувало мене за розкладом їжею, яка мені подобалась. Цього дня, лежачі на м'якій подушці на підвіконні я відчував, що життя чудове! І трохи дрімав спостерігаючи за пташками. І тут, задзвонив телефон і я крізь дрімоту дещо почув…  

— Привіт, Маріє... Так в дома!... звісно буду рада... ну не знаю, як це буде для Сніжка... — розмовляла Катя телефоном.  

Що там для Сніжка? Я напружив вуха, схоже це інформація мені потрібна.  

— ...Скільки? Пів кіло? Ха-ха-ха! Так, Сніжку повинно сподобатись! Ха-ха-ха! Так... добре... чекаю! — сміючись закінчила розмову Катя.  

Гм. Пів кіло для мене, чого? Курки? Навряд. Корму? Ні, Катя рахує його банками. Лосось? Точно! Лосось! Колись напередодні нового року, вона так і сказала : “І як в тебе влізло пів кіло Лосося?! Я почав вилизуватись для найкращого вигляду зустрічі з Марією. 

Дзвінок у двері. Катя відчинила, і я побачив Марію з дивною сумкою з сіточкою, в якій щось ворушилося. Щось крихітне. Маленьке, пухнасте, неслухняне. Пахне не смачно. Це не лосось... це... Цуценя! Воно вилетіло з сумки, як вихор. Це цуценя було менше за мене! Разів так в одинадцять!  

— Сніжку, знайомся, це Булонька! — захоплено сказала Катя.  

Булонька? Серйозно? Вона така дрібна, що більше схожа на родзинку від булки! Я швидко зрозумів, лосося сьогодні не буде. Даремно вилизувався. Я звузив очі. Це створіння не загроза, для моєї величності, але знижувати пильність не збирався. 

Малеча одразу помітила мене та спочатку пішла до мене невпевнено перебираючи крихітними лапками.  

— Тяфф! — пискнула Булонька і помчала до мене. Я відскочив на диван. Булонька стрибнула, але недооцінила свої здібності та… просто гепнулася пузом о підлогу. 

“Це не моя провина!” — флегматично подумав я.  

Але малятко не здалось. Вона знову підбігло до мне, здійняла вушка з розплющеними круглими очима.  

— Тяф! Тяф! Тяф! — продовжувала вона. 

“Ні, малече, у мене немає для тебе молока. Іди до свого Чудовиська (Марії).” Але Булонька вирішила інакше. Вона почала стрибати на місці, намагаючись дістати мого хвоста (яким я розмахував, щоб заспокоїтись). Оце вже було нахабство. Я різко змахнув хвостом і здійняв лапу. Булонька радісно гавкнула і спробувала вкусити мою лапу за шерсть.  

“О, тобі це не минеться!”. Я дав їй легкого ляпаса лапою по голові (без кігтів, я ж чемний). Цуценя здивовано кліпнуло очима, а потім… Зраділо!  

— Тяффф!!! — І почало крутитися на місці, ніби це була найкраща гра у світі. Я сам загнав себе у пастку. Кинув суворий погляд на Катю.  

— Ой, яке миле цуценя! — зворушено в голос сказала вона.  

Ці пів кіло "милі"? Я ще раз кинув суворий погляд, але вона так і не зрозуміла мої натяки. Тоді я просто демонстративно заліз на шафу. Булонька дуже вправно стрибала… але не діставала. Я вдоволено муркнув.  

— Ну й нехай, нехай звикають одне до одного, — сказала Марія.  

Я заплющив очі. Звикайте? До цього маленького неслухняного хаосу? Ні, дякую. За деякий час Булонька зрозуміла, що я недосяжний, і перемикнулася на свого Чудовиська. Вона бігала квартирою, спотикаючись об власні лапи, застрягала в кутах, намагалася гризти шнури та навіть облизала миску з моєю водою! Катя сміялася. Я лише зітхав. Однак це продовжувалось не довго. Булонька дуже швидко втомилася. Прийшла під шафу, на якій я лежав, вмить скрутилася калачиком і засопіла. Я продовжував спостерігати за нею. Цей клубочок… такий маленький. Беззахисний. Малятко яке потребує захисту. Мені навіть стало трохи шкода цю дурненьку істоту. Може, вона і справді не така уже й погана? Я стрибнув вниз і обережно обнюхав її. Булонька лише тихенько сопіла уві сні. Я невпевнено лизнув її біля вуха, а потім теж ліг поруч. Катя застигла з телефоном у руках. Зробила кілька фоток без спалаху. 

 — Маріє, подивись! Це так мило! 

Я скосив на неї очі та подумки передав: “Ти вмієш тримати таємницю? Нікому не розповідай, що я трохи пом’якшав.” Ввечері Марія зібралась й забрала Булоньку. Мені навіть стало трохи… сумно без цього хаосу. Я сів на підлозі, розглядаючи її миску з водою, яку забули і вона все ще стояла біля дверей. Катя підійшла й погладила мене.  

— Сумуєш? Може, теж заведемо цуценя?  

Я пирхнув. Ні!!! Мені подобається бути єдиним господарем цього будинку! Просто, наступного разу… я вже не тікатиму на шафу, коли Булонька знову прийде.  

Хоча це не точно!  

P.S. Якщо цуценя з’являється на вашій території, не бийте їх сильно. Вони інші, але не злі. Крім того, вони швидко втомлюються, а сплять — дуже мирно.