Мурахи крадуть цукор! 

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима, 

який щодня охороняє своє житло. 

Все почалося з того, що я (Сніжок) прокинувся раніше, ніж зазвичай. Не від того, що сонце вже яскраво світило. Ні!   

Зазвичай вранці я солодко потягуюся, чекаю, поки Чудовисько (Катя) дасть мені сніданок, і спокійно займаюся важливими справами — спостерігаю у вікно, дрімаю або тероризую... тобто доглядаю кімнатну рослину. 

Та сьогодні я прокинувся від дивного відчуття. Щось було не так. Я відчував це своїми вусами. Тож поки Катя ще солодко спала, я підвівся та почав обходити свою територію. Котяче чуття це вам не забавки. Все було начебто спокійно. Тож я вмостився на своєму підвіконні, щоб розібрати свої почуття. Та побачив їх! 

Я на стіл на кухні стараюсь не застрибувати. Але сьогодні… Я виліз на кухонного стола.  І завмер від жаху! А все тому, що помітив маленьких чорних істот, які маршували рівними рядами! 

Вони йшли від вікна прямо до цукорниці! Що це ще за неподобство?! Цукор — це святе! Його Катя додає в каву, а кава — це те, що змушує її прокидатися й давати мені сніданок. 

Тож, я миттєво оголосив війну! В моїй голові почалась мозкова діяльність та визначилась стратегія.   

Я вдався до фізичної атаки. Запустив лапу просто до натовпу. Мурахи розлетілися, але… повзли далі. Я змахнув зухвальців зі столу та прийшли нові, котрі продовжували протоптувати стежку.  

Я спробував загородити їхній шлях своїм пухнастим тілом. Мурахи ігнорували мене! Змінився їх шлях, однак не їхня мета. Деякі вже почали виносити цукор. Як таке можливо?! Це були якісь супермурахи! 

Як би я вмів дути, я би просто здмухнув б їх. Але дути я не вмію. Тож я нюхнув перцю та спробував сильно чхнути на них. Один упав на бік, а решта навіть не зупинились. 

Я зрозумів, що сам не впораюся. Чудовисько має негайно втрутитися! 

Я помчав до спальні. 

— Няв! НЯВ! 

— Сніжок, п'ять хвилин, — пробурмотіла Катя, закутавшись у ковдру. 

П’яти хвилин немає! НА НАС НАПАЛИ! 

— Няв! НЯВ!  

— Сніжок, дай поспати… 

Поспати?! Коли наше житло в облозі?! 

Я застрибнув їй на груди. 

— Ой! Сніжок, що з тобою?! 

— Няв! Няв! Няяууу!  — що означало  «Тривога! Підйом! Військове вторгнення!». 

— Ого, який ти сьогодні голодний. Гаразд, тихіше! Я вже встаю, та погодую тебе! 

Катя підвелася, позіхнула і почовгала на кухню. І тут… вона їх побачила. 

— Ого! 

Так, отямилась нарешті! 

Катя дуже швидко мобілізувалась. Вона схопила рушник і почала витирати стіл. Я гордо сів збоку. 

— Звідки їх стільки?! 

Я не знаю. Однак якби не я, вони б уже винесли всю квартиру! 

Чудовисько схопила пилотяг і почала атакувати ворогів. 

— Ну все, здається, позбулась їх! 

Я підозріло підійшов ближче. На столі було чисто. Я навіть понюхав. Ніби ворог відступив... Катя полегшено зітхнула: 

— Ну ось, тепер можна спокійно поснідати. 

Вона налила собі каву, дістала бутерброда… 

І тут я побачив їх знову! 

Мурахи повзли під столом! 

— НЯЯЯУ! 

Катя аж підстрибнула. 

— Що знову? 

Я стрибнув на підлогу, дивлячись під стіл. Вона зазирнула вниз… І все зрозуміла. 

— О ні… 

Катя вирішила піти по-серйозному. Спершу вона забрала всю їжу з відкритих місць. 

Потім принесла оцет і почала намазувати ним усі куточки кухні. Я з острахом за нею спостерігав. Потім вона дістала якогось смердючого балончика та збризкала стола, та всю стежку до вікна. 

— Ой, Сніжок, не нюхай, воно смердюче! 

Зрозуміло! Хімічна зброя!  

Після цього вона зловісно промовила: 

— Сьогодні ж куплю пастку. 

Я задоволено муркнув. Ось так-то, мурашині загарбники! 

Після битви з мурахами, коли ми вже зручно вмостилися на дивані, Катя гортала телефона. 

— Так, що ж радять в інтернеті… О! Пишуть, що мурах можна відлякувати корицею! 

Я підняв голову. Кориця? Це та штука, через яку булочки пахнуть так смачно? 

Катя схопила баночку з прянощами та почала розсипати коричневий порошок всією кухнею. Я сидів і здивовано спостерігав. 

— Все, Сніжок, тепер жодна мураха не прийде. 

Я обережно понюхав. Фу! Мурахи точно втечуть, бо я сам ледве не втік! 

Того самого дня Чудовисько повернулося із крамниці з якимось маленькими коробочками. 

— Сніжок, це пастки. Тепер подивимося, хто кого! 

Вона поставила їх у різних місцях. Я уважно спостерігав. 

Головне, щоби вони не витягли весь цукор та не з’їли весь мій корм! 

Ввечері ми сиділи разом, відпочиваючи після важкого дня. 

— Ось бачиш, Сніжок, разом ми подолаємо все. 

Я гордо випростав лапки. Звісно! Я ж найкращий охоронець! 

P.S. Якщо ви бачите маленьких чорних істот, які кудись повзуть, бийте на сполох! Інакше вони заберуть ваші смаколики!