Міжнародна виставка котів

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,    

який вже в котре доводить, що він найкращий.    

Ця історія почалась з того, що моє Чудовисько, справжнє ім’я якого Катя, дістала з шухляди бордову оксамитову подушку. Та почала вмовляти мене сидіти довго і спокійно. Я це вже рік тому проходив. Здається, вона знову записала мене на виставку котів. Після першого разу я сподівався, що вона зрозуміє — мені достатньо однієї перемоги, щоб довести свою досконалість. Аж ні! Люди справжні чудовиська. Вони думають, що перемоги треба підтверджувати знову і знову.   

За кілька днів мої підозри почали підтверджуватись. Катя розпочала готування «моєї валізи». Вона зібрала щітки, миску, переїзну вбиральню та навіть банку з кормом, яким я не дуже захоплююсь. Що це, якщо не ознаки того, що мене знову кудись потягнуть?   

Ранок дня виставки почався на світанку та з традиційного жахіття. Мене вимили! Висушили феном (хоча я благав її залишити мене мокрим)! І цього разу ми витратили вдвічі більше часу на це. Мабуть, тому, що я декілька разів намагався втекти.    

— Ти просто ідеальний! — захоплено говорила Катя розчісуючи мій хвіст.     

Я вирвав свій хвіст із її рук. Та з сумом подивився на неї. «Ідеальний» — це природний стан для мене, а не результат довгої тортури з водою, щіткою й феном ». Але, здається, вона цього не розуміє. Треба навчитись телепатично відправляти їй думки, чи  говорити.   

— Сніжок, це не просто виставка. Це справжній фестиваль краси! І ти там будеш блищати, — говорила вона, і я вже знав, що блищати доведеться не тільки через мій вигляд, але й через шампунь і спрей.   

Цього разу міжнародна виставка котів проходила у Києві, і Чудовисько — моя Катя — вирішила, що ми вирушимо туди швидкісним поїздом. Це був мій перший досвід подорожі таким видом транспорту, і, скажу чесно, я мав певні сумніви.   

Катя зібрала нас у дорогу. Вона уклала валізи, перевірила документи, знову й знову оглядала переноску, у якій, як вона думала, я спокійно сидітиму. Спокійно? Та це ж ув’язнення! Майже Бастилія!   

— Сніжок, у тебе ж буде найбільш зручне місце в потягу, я все підготувала, — переконувала мене Катя, коли намагалася заманити мене до переноски шматочком курки. Це не спрацювало. Вона дістала лосося.   

Лосось, зізнаюся, спрацював. Однак ненадовго. Вже в таксі, дорогою на вокзал, я почав нявкати, висловлюючи своє обурення. Катя вмовляла мене заспокоїтися, але, здається, всі довкола зрозуміли, що цей ранок для всіх навколо буде нелегким.   

На вокзалі все було гучно і метушливо. Люди з валізами, оголошення про прибуття та відправлення потягів. Я не встигав стежити за всім цим хаосом. Катя впевнено пройшла до платформи та зайшла до нашого вагону. Там, на щастя, було тихіше, і я навіть трохи розслабився.   

Коли потяг рушив, я почув легке гудіння, а краєвид за вікном почав швидко змінюватися. Катя поставила переноску на місце біля вікна, дозволяючи мені виглянути назовні.   

— Бачиш, Сніжок? Ми мчимо до Києва! — сказала вона, і її голос звучав так, ніби це був найважливіший момент у нашому житті.   

Я уважно дивився, як миготять поля, будинки та дерева. Інколи по коридору проходили провідники чи інші пасажири, і всі вони зупинялися, щоб кинути погляд на мене.   

— Який красунчик! — захоплено прошепотіла жінка, яка сиділа поруч із нами.   

— А він справді такий білий, чи це ефект від вікна? — жартував інший пасажир.   

Катя тільки посміхалася й гордо відповідала:   

— Це його натуральний колір. І він їде на міжнародну виставку.   

До Києва ми прибули за кілька годин, і я вже встиг звикнути до звуку потягу й навіть трохи подрімати. Як тільки ми зійшли на платформу, я зрозумів, що це місто — велике й гучне, однак у своїй королівській гідності я залишався незворушним. Катя обережно несла мене в переносці, оглядаючись навколо й шукаючи таксі.   

— Сніжок, ми скоро будемо на місці. Ще трохи — і твій зірковий час, — сказала вона.   

На виставці було ще більше котів, ніж минулого разу. Всі вони сиділи на подушечках, наче на троні, хоча багато з них виглядали так, ніби вони воліли б бути вдома. Я теж би хотів залишитися вдома, але знаку про це не подав. Я швидко помітив свого старого суперника — величезного мейн-куна. Він виглядав ще більшим та сильнішим, наче міг би стати охоронцем у клубі.   

Катя сіла поруч зі мною й пошепки додала:   

— Сніжок, ти найкращий!   

Я вже знав, що вона має рацію. Але вирішив тримати це при собі, щоб не роздмухувати її гордість.   

Перший етап змагань знову полягав у тому, щоб судді ходили й дивилися на нас. Вони ходили від одного кота до іншого, заглядали нам в  очі, вуха, зуби й навіть під хвоста!   

«Це знов, якесь порушення королівської гідності» подумав я, коли суддя намагався обережно підняти мого хвоста.   

— Чудова структура хутра надзвичайний блиск! — захоплено вигукнув один із них.   

Катя за мене пишалася, я же тримав вигляд абсолютно байдужого імператора.   

Це час бути ідеальним серед клонів. Один з суддів зупинився біля мене, нахилився й сказав:   

— Він не просто гарний. У нього в очах справжня королівська велич.   

Так, я це знаю. Продовжуйте, будь ласка. Я подивився на всіх білих клонів з перевагою. Та через кілька претендентів від мене я побачив… Її. Вона була справжньою досконалістю. Пухнасте біле хутро виблискувало, ніби її тільки-но обсипали сніговими кристалами, а її очі були кольору крижаної води — блакитні, холодні, загадкові. Я навіть почув, як моє серце забилося частіше.   

Вона сиділа спокійно, із гідністю справжньої королеви, злегка помахуючи пухнастим хвостом. Коли наші погляди зустрілись, я відчув, що мій світ раптом змінився. Це був момент, коли я зрозумів, що, можливо, я не єдиний ідеальний у світі.