Заліковий тиждень

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима, 

 який має неабияке терпіння до студентських випробувань. 

За моїми спостереженнями, творилося, щось дуже погане. Весь тиждень, моє Чудовисько, Катя не ходила на свою роботу, а дуже старанно та мовчки до чогось готувалась. Вона прокидалась раніше за звичайне, готувала собі міцну каву й одразу сідала за ноутбук, навіть забувши поснідати. У кімнаті постійно було тихо, якщо не рахувати клацання клавіш та її тихих зітхань, коли вона стирала щось на екрані та починала писати заново. Навколо неї були зошити, ручки, стікери. Іноді вона писала якісь нотатки. Її телефон постійно пищав від повідомлень. Це були групові чати з однокурсниками, які перетворились з веселої стрічки мемів на колективну паніку.  

Під вечір Катя ледве встигала перечитувати свої нотатки. Вона читала і просто засинала за столом.  Декілька днів я її будив своїм «НЯВ», однак третього вечора вона припинила звертати увагу на мої прохання про вечерю. Тож я трохи схуднув. 

Сьогодні зранку я вже відчув: день буде складним. Моє Чудовисько, Катя, не лише прокинулася раніше за світанок, а й ходила квартирою з таким виглядом, ніби її женуть якісь невидимі демони. Вона перевертала все, шукаючи зошит із нотатками. 

— Сніжок, ти не бачив мій записник із конспектами? — звернулася вона до мене, ніби я колись цікавився її паперовими завалами. 

Я невдоволено змахнув хвостом і демонстративно ліг на підвіконні. Якби я міг говорити, то пояснив би, що зберігати свої записи в одній купі — набагато зручніше. 

Катя зібрала свої речі, похапцем запхнула підручники до сумки, кинула мені  «повітряний поцілунок» і вибігла за двері. Вдома залишився лише запах кави та кілька розкиданих аркушів, які зрадницьки випали з її папок. Я подивився на них ближче та не чіпав. Голодним пішов шукати їжу. Десь на кухні залишилась одна муха з моєї чудової мухоферми. Останнім часом мухи стали пропадати. Їх ставало все менше і менше. У мене були серйозні підозри, що Катя якось винна в цьому. Вона завжди ганялася за ними з ганчіркою або газетою, не розуміючи, що ці створіння — моя здобич, моя гра, моє тренування. 

Я напружив вуха. Вони вловили знайомий звук — ледве чутне гудіння. Муха!  Вона сиділа на склі, виблискуючи своїми прозорими крильцями. Я напружився. Усі мої мисливські інстинкти пробудилися. Вуха притиснуті, лапи напружені, хвіст нервово сіпається. Моя ціль була на місці. 

Я зачаївся і почав обережно підкрадатися. Кожен крок був ідеально вивірений. Я був схожий на тигра, який вистежує свою здобич у джунглях. Тільки тут джунглі були зі скла і дерева, а моя здобич — крихітна комаха. 

Муха, здавалося, теж відчувала напруження моменту. Вона піднялася на лапки й наче насмішкувато потерла їх одна об одну. Ривок! Мої лапи блискавично зімкнулися на здобичі. Вона ще трохи пручалася, а потім завмерла. Я гордо підняв голову. Остання муха ферми була впіймана. 

Все! Офіційно: ферма з мухами припинила існувати. Я доїв останню! Та ліг відпочивати на підвіконні. 

Коли Катя повернулася то виглядала втомлено, однак очі палали. 

— Сніжок, один іспит позаду! Залишилось ще два! — радісно оголосила вона, беручи мене на руки. 

Я м’яко вирвався, бо в її настрої було щось тривожне. Ще два іспити? А це означає, що спокою довго ще не буде. 

Катя сіла за стіл, розклала нові нотатки й почала гортати підручник із такою швидкістю, ніби хотіла за кілька годин вивчити всю людську науку. Її телефон не замовкав — однокурсники писали десятки повідомлень. 

Я вирішив прилягти на її ноутбука, аби хоч трохи привернути увагу. Я був дуже голодний. Моя вихованість не дозволяла горланити без зупину. Та Чудовисько, тільки посміхнулася. Потім вона обережно пересунула мене на стіл, щоб продовжити свої підготовки. 

До вечора я вже почав сумувати за нормальним життям.  Я вже забув, як виглядає лосось або курочка... Чудовисько, хоч би корму сухого насипала. Моя миска була порожня, а у квартирі панував такий безлад, що навіть мені, любителю спати серед її речей, було незручно. 

Катя, зібравши залишки енергії, нарешті підвелася: 

— Все, я готова. Завтра ще один бій! 

Вона знову взяла мене на руки, притиснула до себе й сказала: 

— Знаєш, Сніжок, якби не ти, я б, напевно, здалася. 

Я муркнув у відповідь. Ну, а хто ще нагадає їй про перерви, вчасно вляжеться на клавіатуру або вимагатиме уваги у найвідповідальніший момент? 

Ще один день — і цей хаос завершиться? А поки що я, як завжди, лишаюся поруч, спостерігаючи за цим дивним ритуалом, який вона називає «іспитами». 

Наступного дня Катя прокинулася ще до сходу сонця. Її очі були трохи припухлими від недосипання, але в них світилася рішучість. Вона швидко закинула в себе чашку кави, яку я ніколи не розумів, і вийшла з дому, залишивши мене наодинці з відлунням її поспішних кроків. 

Сьогодні вона насипала до миски корм із гіркою. Я наївся і в мене митєво покращився настрій. Я провів кілька годин у насолоді. Вилежувався на підвіконні. Дивився в вікно, Спостерігав за горобцями, які зухвало стрибали деревом. Потім перевірив, чи всі її залишені конспекти підходять для зручної подушки. 

Повернувшись додому, Катя виглядала так, ніби щойно з поля бою. Її сумка ледве трималася на плечі, а в руках вона стискала папірець — мабуть, той самий, який підтверджує її перемогу. 

— Сніжок, я це зробила! — радісно викрикнула вона, кидаючи сумку просто на підлогу. 

Я обережно підійшов, здійняв хвоста і потерся об її ногу, натякаючи, що настав час мене нагодувати. 

— Зараз, зараз, — сказала вона, усміхаючись. — Ти ж мій головний мотиваторе. 

Катя кинула мені кілька ласощів, які я жваво з’їв, але злегка образився, що вона знову звертає увагу на свого телефона. 

Ввечері, відсвяткувавши свій успіх чашкою чаю і плиткою шоколаду, Катя вирішила подивитися якийсь фільм. Я вирішив, що це ідеальний момент, щоб нарешті зайняти її коліна. Згорнувшись клубочком, я муркотів, поки вона погладжувала мене.