Нові колеги з роботи

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,

який багато чого знає.

День почався тихо й нічим непримітно, поки моє Чудовисько, Катя, не почала метушитися. Вона щось прибирала, розкладала тарілки з тістечками й примовляла:

— Сніжок, сьогодні до мене прийдуть гості. Вони мої колеги з нової роботи. Поводься добре, гаразд?

«Добре» у її розумінні означало «сиди тихо, не нявкай і не намагайся вкрасти їжу зі столу». Але я, звісно, не міг обмежитися таким нудним поводженням. Подумавши, я вирішив знайти собі розвагу на цей вечір. Я перевірю їхню добропорядність.

Коли перші гості зайшли, я вмостився на підвіконні й почав спостерігати. Їх було троє, кожна з сумкою, шарфом чи пальто, з яких, як мені відразу стало зрозуміло, виходили запахи інших тварин.

Першою зайшла висока дівчина з мідним волоссям. Я відчув її аромат ще до того, як вона зняла шарф. Рудий кіт. Він, безсумнівно, великий і пухнастий. Його шерсть залишилася на її одязі, а запах, як слабкий шлейф, нагадував осіннє листя й щось сонячне.

— Привіт, Катю! — сказала вона. — Ой, це твій Сніжок? Який красень!

Я дозволив їй трохи торкнутися мого хвоста, щоб потім втекти за диван. Цього вистачило, щоб підтвердити мої здогадки: її кіт — рудий і явно владний.

Друга гостя принесла легкий аромат лаванди. Вона була в елегантному вбранні. Сіра спідниця чудово приховувала шерсть, але мій погляд не обманути. На ній залишилися короткі сірі волосинки. Це була шерсть британця — густа, плюшева. Цей кіт, напевно, елегантний, спокійний і любить сидіти на колінах у господарки.

— У тебе тут затишно, — зауважила вона, оглядаючи кімнату.

Затишно, звісно, але запах твого кота все видав, подумав я, велично проходячи повз.

Третьою була дівчина в довгому пальті. Її одяг був вкритий тонкими чорними волосинками. Кролик! Я впізнав би цей аромат де завгодно. Суміш свіжої трави й легкої гіркуватості, яку залишають ці швидкі створіння.

— Яка краса! Він такий пухнастий! — вигукнула вона, коли я підійшов ближче.

Пухнастий і швидкий. Я дозволив їй мене погладити. Чому б і ні? Кролик, судячи з усього, не надто переймається шерстяним етикетом. Та й агресивністю тут не пахтіло.

Коли всі сіли за стіл, я прогулювався між стільцями, як справжній детектив на місці злочину. Мої висновки були очевидними. Рудий кіт із характером, напевно, головний у домі. Британка — втілення затишку й м’якості, але трохи гордовита. А кролик — елегантний і трохи зухвалий.

Гості Каті викликали довіру. Але мене бентежило одне: за столом стояв порожній стілець, а посуду було на п’ять персон. У моїй голові промайнула думка: «Ну, звісно! Це місце для мене!»

Я сів на вільний стілець і з інтересом слухав розмови.

— Мій Маркіз учора знову ганявся за сонячним промінчиком, — сказала перша гостя.

— А мій кролик Бенджі вранці лежав на моєму светрі, — додала третя.

— А моя Лілі всю ніч дивилася на місяць, — сказала друга.

Так! Усе з'єднується! Мої припущення підтвердилися. Вечір проходив відмінно. Я терся об ноги гості з Лілі, щоб передати їй послання про себе.

Задзвонив дзвінок. Катя пішла відчиняти двері. До кімнати зайшла дівчина, запах якої змусив мене завмерти. Це був запах… зграї. Два, ні, три коти! Кожний має свій характер. Один чорний із білим — запах терпкий і трохи різкий. Другий кремовий із коричневим — елегантний сіамець. А третій… ось це неприємність. Третій запах не належав коту. Це була собака!

— Привіт, Катю! — весело сказала вона, знімаючи пальто. — О, який білий пухнастик у тебе!

Собака. Сильний запах із нотками трави й… гуми? Точно, хтось любить гризти іграшки.

Я насторожено спостерігав вже із-під столу. У неї не просто кішки, а ще й цей гучний звір, який, напевно, гавкає і все псує. Але я пішов у розвідку.

— Ти чого так уважно обнюхуєш її? — спитала Катя, коли я встав на задні лапи й почав досліджувати пальто четвертої гості.

— Дивись! Він точно щось винюхує, — засміялася вона. — Може, запах мого Доріана йому не сподобався?

Доріан? Хто це? Я б радо отримав більше інформації, але мене залучили тістечка на столі. Я їх не їм, але люблю дивитись на них.

Коли гості почали збиратися, я сидів на підвіконні й спостерігав. На їхньому одязі залишилися мої шерстинки. А в повітрі — теплі спогади про вечір.

Катя усміхнулася:

— Ну як тобі гості?

Я тільки махнув хвостом. Звісно, я дізнався все, що хотів. У цих людей чудові тварини, якщо не рахувати однієї любительки собак.

— Сніжок, ти знову всіх перевіряв?

Я пирхнув. Звісно, перевіряв! Моя робота — тебе захищати!

P.S. Якщо до вас прийшли гості — проведіть своє розслідування. На Чудовиськ не покладайтесь. У них не такий чутливий нюх і уважний зір, як у нас.