67 День перед тижнем Лосося

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,  
який повірив у диво.  

Цей день був вихідним для мого Чудовиська, на ім’я Катя. Вона ще спала, коли я прокинувся біля неї на своїй улюбленій подушці. Розтягнувся, як балерун у фінальному па. Витягнув пазури та язика, втягнув пазури та вправно вилізав лапу. Вмив свою мармизу та вуха, вилізав іншу лапу... Коли умивальні процедури були зроблені, то поважно пішов до миски. Де знайшов звичайну їжу — сухий корм. Як же це сумно та передбачувано. І зовсім не те, чого заслуговує величний кіт із витонченим смаком. Про що одразу нагадав, моєму Чудовиську: 

— Няу! 

Тиша.  

— Няу-у-у-у-у! 

Чудовисько почала сонно базікати. Проте ніяких рухів в сторони кухні не зробила. Прийшлось йти на крайні міри. Почав їсти сухі гранули, а потім похлинувшись почав наче блювати. Відчуття із неприємних, а звук зовсім страшний. Це завжди спрацьовує. 

Чудовисько кулею встала та прибігла на кухню, подивитися і допомогти мені.  

— О, бідося. Сухим кормом вдавився. Тримай інший корм. 

Говорила вона без зупину та швидко відкривала консерву. При цьому встигала заглядати в мої очі. 

Поїв. Так було набагато краще. Вмостився на підвіконні та дрімаючи дивився, як Катя, спочатку собі приготувала салат, а потім смачно його їла. Моргнув, а вона вже одягнена збирається на вулицю. 

— Сніжку, тримай за мене лапки! Поїду до гіпермаркету. Пошукаю щось цікавеньке. 

Я скептично зиркнув на неї. Минулих разів її “щось цікаве” було: гіркий кабачок, страшний огірок, зовсім незрозумілі фрукти чи овочі, посівна трава для мене... Хоча мені нічого з того не потрібно. Ввічливо нюхав, а потім усе уявно закопав. Фрукти та подібне, то не котяча справа. Проте минулі рази я не тримав за неї лапки. Спробую цього разу. 

Вона пішла, я продовжив ніжитись на підвіконні тримаючи лапки. Потім розважався: ганяв паперовий стаканчик кімнатою; влаштовував перегони з кулькою із моєї шерсті; ганявся за своїм хвостом; гладив себе в дзеркалі. 

Аж нарешті — клацання дверей! Катя зайшла із важезними торбами. ЇЇ очі радісно сяяли.  

— О-о-о-о, мій пухнастий гурмане, тримайся! — сказала вона урочисто.  

Чого? Що ти там такого купила? Уважно понюхав повітря. Нічого не зрозуміло. Заглянув спочатку в одну торбу, як інспектор. В ній було нуль приємних запахів. Катя в цей час розкладала покупки. А потім в другу торбу. І тоді… я почув. Аромат! Насичений, благородний, гідний моєї імператорської величі. Мій хвіст як антена почав притягувати приємні передчуття. Лапи затремтіли від бажання пришвидшити події.  

— Вже дізнався! — засміялась Катя та дістала з пакета величезного лосося!  

Так-так. Цілого лосося. Його голова була більше за мою. І в довжину напевно у два рази більше за мене. Я не міг повірити своїм очам. Схоже потрібно тримати кожного разу лапки, коли Катя йде до крамниці. 

— Продавали по гарній ціні, але купляти треба було цілу тушку. Схоже сьогодні у нас буде святкова вечеря, — сказала Катя. — Нам же непотрібно чекати свято?  

Так! Тобто ні! Тільки за! Я дуже радів, думки трохи плутались, із мене вирвався тріумфуючий: 

— Няв! 

Лосось лежав на столі весь такий гарний. Я принюхався. Це був чудовий аромат. Краще за всі сухі крихти світу. Навіть краще за заводну мишку зі справжньою шкірою. І краще... В голову нічого кращого не приходило. Поглянув на Катю, але вона вже була не така рада, як я. І бубнила собі під ніс: 

— ... схоже я недооцінила свої можливості! Що мені з цим робити? Голову рубати? А ніж не зламається? А вистачить місця в холодильнику? А в гіпермаркеті він виглядав меншим... 

Катя з ножем обійшла лосося з одного боку. Потім з іншого. Поклала ніж. Покрутила лосося. Поклала назад. Взяла знову ніж. 

— Сніжку… Я ж такого раніше не робила. Як думаєш. Може ти мені допоможеш, або він якось сам розріжиться? 

Я підтримуючи муркнув. Сам він точно не розріжиться. А от я можу допомогти його з’їсти. Піднявся на задні лапи й обережно торкнувся риби язиком. 

— Не їж сирого! — одразу попередила Катя. 

Ну от. Сама просила про допомогу. Ну тоді сама. І повернувся в позу спостерігача.  

— Добре… А що каже Гугл?  

Вона відкрила відео та продивилась його озвучуючи: 

— Ну так і я зможу. Ага і виглядає легко. Ну що! Починаємо! 

Катя багатозначно подивилась на мене. Міцно взялася за ніж та всю увагу приділила тушці лосося. Перший рух. Другий. Ніж зупинився не діставшись кістки. Вона недовірливо подивилася на рибу. 

— Це що? Броньований лосось?  

Продовжував тихо сидіти поряд. Такі події треба дивитися в першому ряду. Нарешті після кількох героїчних спроб перший шматок був відділений. Катя переможно підняла його вгору. 

— Є!  

Я теж не втримався. 

— Нряу! 

Однак битва лише починалася. Через годину уся кухня перетворилася на рибну бійню. Всюди була луска. В раковині голова з хребтом. На дошці чисте філе. На столі лежали різні шматки по різним контейнерам та пакетам. Катя підписувала їх маркером: 

— На суп. 

— Для засолу. 

— На запікання. 

— Це піде в морозилку. 

— Це пустимо на котлети. 

Я уважно стежив за її діями. Вже втомився від аромату і слини. Проте мене хвилювало питання : “А де пакетик із написом: Для найкращего кота”? Мабуть, забула. Чемно нагадав. 

— Нряу. 

Катя засміялася. 

— Не хвилюйся. І про тебе не забула. 

Вона взяла підготовлену гірку з невеликими шматочками, швидко обсмажила їх без солі й спецій та поклала в мою мисочку. Підійшов. Знову насолодився ароматом. Повільно почав їсти. Катя відпочивала та дивилася, як я їм. На її обличчі була посмішка. Світ навколо розкривався з найкращого боку. Навіть робот-пилотяг, як би зараз виїхав, здавався б мені дружнім. Зробив паузу, щоб облизати лапу і потерти мармизу. Відчував себе ситим гурманом. Відпочивши дочистив миску так, що вона блищала, мов нова.