Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,
який вирішив відпочити від свого Чудовиська.
Був сонячний ранок. Я спокійно грівся на підвіконні. Моє Чудовисько, чиє справжнє ім’я Катя, метушливо збирало сумки й бігало по квартирі.
— Сніжок, усе готово! Ми поїдемо за місто! Ти будеш гуляти на природі! — урочисто оголосила вона, почухавши мене за вушком.
Гуляти? На природі? Я ліниво потягнувся на своєму підвіконні. Це звучало непогано, але в мене були сумніви. Катя славиться тим, що називає «цікавим» усе, що завгодно, включаючи купання, ветеринарів та інші неприємні речі.
Мене посадили в переноску і завантажили в машину. Дорогою за місто я, прикидаючись сонним, уважно спостерігав за тим, що відбувається. Коли ми прибули, я побачив великий будинок, багато зеленої трави та людей. Двоногі, яких вона назвала друзями, радісно зустріли нас. Усі мене потріпали за вушком, а я намагався виглядати як найвеличніше.
— Ой, який красень! Сніжок, можеш гуляти, — сказали вони, відчиняючи двері.
Гуляти? Справді? Ну добре! Піду погуляю! Відпочину від Чудовиська! Я обережно вийшов на ґанок. Навколо — дерева, клумби, а десь у далині пахнуло чимось смачним. Це місце було сповнене нових запахів.
Спершу я тримався поблизу, досліджуючи кожен кущ. Потім мене захопили звуки — дзижчання бджіл, спів птахів. Усе це було новим і захопливим.
В якийсь момент я помітив, як у траві промайнуло щось зелене, на чотирьох лапах і з довгим хвостом. Ця невідома істота викликала у мене бажання ловити її. Так, крок за кроком, я пішов усе далі й далі від дому друзів Каті.
До вечора я зрозумів, що трохи захопився полюванням. Хоча зелену здобич так і не впіймав. Я озирнувся. Місце було незнайоме. Повертатися без здобичі не хотілося — це виглядало б як визнання слабкості. До того ж мене приваблював запах, що линув десь здалеку. Я вирушив на цей запах і опинився біля якогось будинку. Біля нього гуляли інші коти. Вони дивилися на мене з цікавістю, а хтось навіть пирхнув. Але я тримався з гідністю. Я ж не просто кіт, я мандрівник!
Але все ж таки розумно вирішив покинути їхню територію. З кущів я подивився, як вони з апетитом їли. Зрештою я зрозумів, що починаю сумувати за своєю мискою з їжею. Поля, запахи й полювання, звісно, добре, але ніщо не замінить звичної курочки, яку приносить Катя.
Настала ніч. Темрява мене не лякала. Я відмінно бачу і в темряві. А от те, що з'явилися неприкуті собаки, мене турбувало.
Я повернувся до місця, де, як мені здавалося, був будинок друзів, але все мало інший вигляд. Моє Чудовисько завжди казало, що я розумний, але, схоже, я трохи переоцінив свої здібності орієнтуватися.
Я сів під деревом, обмірковуючи стратегію. І раптом почув знайомий голос:
— Сніжок! Сніжок! Де ти, мій маленький?
Катя! Вона бігала вулицею з трохи розпатланим волоссям і явно хвилювалася. Я, звісно, міг одразу вийти з укриття, але це було б надто просто. Я вичекав ще хвилину, щоб вона справді оцінила момент, і тільки тоді гордо вийшов із-за куща.
— О, ти знайшовся! — Вона підхопила мене на руки.
Я почув, як її друзі перемовлялися:
— Ось він! Ми ж казали, що він повернеться!
Катя міцно притиснула мене, а потім подивилася в очі:
— Ніколи більше не тікай, добре?
Я промовчав. Я ж не тікав, а просто ходив на полювання. І отримав чудову пригоду.
Коли ми повернулися до будинку друзів, на мене чекала миска з їжею та улюблена подушка. Так! Полювання й пригоди — це прекрасно! Але так приємно повертатися туди, де на тебе чекають.
Наступного дня мене знову випустили погуляти. Цього разу я ходив неподалік будинку й намагався бути перед очима. І раптом серед трави промайнуло ЦЕ — зелене, слизьке, з довгим хвостом. Потім воно вмостилось на вимощеній доріжці й нерухомо дивилося на мене, дозволяючи себе роздивитися.
Що це таке? Воно ще й дражниться. Це створіння було для мене абсолютно новим. Ні на птаха не схоже, ні на мишу. Його хвіст здавався довшим, ніж у мене, і це мене трохи зачепило. Я причаївся в траві, а потім тихенько почав просуватися вперед, стараючись не злякати здобич.
Зелене створіння сиділо там само, спокійно дивлячись на мене, ніби не помічаючи мого наближення. Зосередивши всю свою енергію, я блискавично кинувся вперед і… схопив ЦЕ за хвіст! Я гордо тримав свою здобич, відчуваючи себе переможцем. Але Катя чомусь не поділяла моєї радості.
— Бідна ящірка! Сніжок, відпусти її. Ти ж їй зараз хвоста відірвеш!
Ящірка? Хвоста відірву? Та я взагалі не збирався нікому хвоста відривати. Я лише хотів ближче роздивитися. А що, навіть подивитися не можна? Я відпустив ящірку, яка миттю скористалася нагодою і сховалася в кущах, залишивши в моїй лапі шматочок хвоста. Який ще й смикався, немов інтерактивна іграшка.
Катя важко зітхнула:
— Сніжок, полювання — це у твоїй природі, але, будь ласка, будь милосердним!
Я не зовсім зрозумів, чого вона хоче, але вирішив дати ящірці другий шанс. Нехай живе. Тим більше цю ящірку я вже встиг добре роздивитися. А її хвіст тепер у мене. Але повірте, я його не відривав, ящірка сама мені його подарувала.
Ми ще трохи побули у друзів. Катя з компанією веселилися й грали в настільні ігри в альтанці. Я ж сидів на ґанку й грівся в променях західного сонця.
А ввечері нас відвезли додому. Уночі, лежачи на подушці, я згадував свої мисливські успіхи. Катя гладила мене по спині.
— Ти в мене справжній мисливець. Мій білий хижак із м’якими лапками та гострими пазурами. Сніжок, пообіцяй мені, що постараєшся бути добрим до живих істот.
Я голосно замуркотів. Вона визнає мене майстерним мисливцем. Мр-р-р. Можливо, бути добрим хижаком — це свого роду мистецтво. Але чи не забагато вона від мене хоче? Адже я таких не зустрічав! І добрий хижак не врятував би її колись від сарани!