Перше знайомство

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,

чиє життя кардинально змінилося після зустрічі з одним Чудовиськом. 

Я багато розповідав про своє життя з Чудовиськом, на ім'я Катя. Але мало хто знає, як я познайомився з нею. Що ж, сьогодні чудовий день, щоб усе пригадати.  

До зустрічі з Чудовиськом моє життя було зовсім іншим. Я жив у маленькому затишному будиночку разом із мамою та своїми братами й сестрами. Нас було шестеро: я, білосніжний та  п’ятеро різних відтінків сірого. 

Ми постійно гралися: ловили одне одного за хвости, каталися в коробках, які нам приносили двоногі. Найбільше мені подобалося видертися на мамине м’яке, тепле пузце й там зручно вмоститися, щоб заснути. Мама була найкращою у світі: вона терпляче вилизувала нас після наших пригод і завжди стежила, щоб ніхто не залишився голодним. 

Ми вірили, що наша сім’я завжди буде разом, але одного дня все змінилося. Двоногі зібрали нас усіх у велику прозору пластикову коробку й відвезли до незнайомого місця під назвою «магазин». Там пахло чимось новим, незнайомим, а ще — смаженим. Люди проходили повз, розглядали нас, а хтось навіть казав: «Які милі! » 

Ми з братами та сестрами спокійно спали. І тут до нашої коробки підійшла вона — молода дівчина з яскравими очима й усмішкою, ніби вона знайшла скарб. Вона глянула прямо на мене й сказала: 

— Ось він! Це точно він! 

Мене підняли на руки. Її долоні були теплими й обережними. Я відчув запах ванілі, змішаний із чимось солодким. 

— Сніжок, — прошепотіла вона. — Ти будеш моїм маленьким Сніжком. 

Це був перший день знайомства з Катею й останній день, коли я бачив свою маму й родину. З цього моменту моє життя розділилося на «до» і «після». 

Мене поклали в коробку з маленькими отворами, крізь які нічого не було видно. Я лежав там, думаючи про життя. Коробку підняли, і я відчув, як мене кудись несуть. 

Коли кришку відкрили, я побачив обличчя. Та сама дівчина з блискучими очима дивилася на мене, усміхаючись, ніби знайшла скарб. 

— Ах, який красень! Привіт, малюк! — сказала вона, простягнувши руку. 

Малюк? Я мало не пирхнув. Мені вже три місяці, і я доволі великий для свого віку. Але замість цього я чемно ткнувся носом у її долоню. 

— Ти будеш Сніжком, — урочисто оголосила вона. 

Сніжок? Звучить... мило. Але я не милий. Принаймні, не збираюся таким бути з тією, яка розлучила мене з сім’єю. Але нехай. Я дозволю їй думати, що вона обирає. 

Мене посадили на підлогу. Кімната була велика, з м’якими килимами й довгими шторами. На підвіконні — широкий простір, ідеальний для відпочинку. В кутку стояла миска з їжею. 

Катя сіла на підлогу й спостерігала за мною, наче я був зіркою якогось шоу. 

— Ну як, тобі подобається? — спитала вона, схиливши голову. 

Я не відповів, а підійшов до миски. Їжа виявилася доволі смачною. 

— У нас із тобою буде весело! — говорила вона. — Я буду найкращою господинею, а ти — найщасливішим котом. 

Я підняв голову й глянув на неї. Господинею? Ні, швидше Чудовиськом, яке забрала мене. Але я вирішив дати їй шанс. 

Після їжі вона запропонувала іграшку — маленьку мишку з хвостиком із мотузки. Я ліниво ткнув її лапою, щоб не розчаровувати Чудовисько, і мишка покотилася. 

— Ти граєшся! Який ти розумний! 

До вечора я зрозумів, що жити тут буде не так уже й погано. У мене був м’який диван, підвіконня з видом на дерева й навіть особиста шанувальниця. 

Перед сном Чудовисько принесла мені ковдрочку. 

— На добраніч, Сніжок, — сказала вона, погладжуючи мене по голові. 

Я глянув на неї. Не таке вже й страшне це Чудовисько. Може, навіть симпатичне. Я влаштувався поруч і подумав: « Ладно, спробуємо». 

P.S. Якщо ви ще живете з мамою-кішкою, цінуйте кожну мить. А якщо вас уже забрали, не бійтеся змін. Вони можуть привести до чогось чудового.