Блогер 

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима, 

який ніколи не підписувався на участь у соцмережах, але став зіркою інтернету проти своєї волі. 

Зазвичай життя з Чудовиськом — це низка дивних, але передбачуваних подій. Проте іноді Катя вирішує, що їй терміново потрібно знайти нове заняття, а я, як завжди, стаю жертвою її натхнення. 

Цього разу її осяяло: «Я стану блогером!» 

— Сніжок, ти навіть не уявляєш, як це буде круто! — оголосила вона. 

Звісно, я не уявляв. І, як з’ясувалося пізніше, краще б я так і не дізнався. 

Катя раптом вирішила, що її життя недостатньо «естетичне» для блогу. Весь день вона тягала по квартирі коробки, міняла місцями меблі, вішала дивні гірлянди й фотографувала все це. Я лежав на своєму улюбленому підвіконні, спостерігаючи за цим хаосом, поки вона не підійшла з підступною усмішкою: 

— Сніжок, а тепер твій вихід! 

Мій вихід? Я що, підписував контракт? Я не хотів бути блогером! НЯУ! Невже твоя пам’ять настільки коротка, що її не вистачає навіть на один день? ТИ хотіла стати блогером! НЕ Я! 

Катя поставила переді мною коробку, накриту пледом, і посадила мене зверху. 

— Благаю, сиди смирно. Це для «затишного кадру». 

Я сів. Затишок? Це моє друге ім’я. Але її уявлення про затишок включали дурнуватий бантик на моїй шиї та чашку з какао, яка смерділа шоколадом. 

— Супер! Сніжок, ти просто природна модель! — клацала вона камерою. 

Модель? Я намагався виглядати велично, але це складно, коли на шиї теліпається рожевий бант. 

Наступного дня Чудовисько-Катя у захваті сиділа за ноутбуком: 

— Дивись, Сніжок! Наші перші підписники! 

Наші? Я навіть не знаю, що таке «підписники», але Чудовисько було у захваті. 

— Люди пишуть, що ти найгарніший кіт у світі! 

Я зітхнув. Ну звісно, це правда, але навіщо ж виставляти це напоказ? 

Потім вона вирішила влаштувати пряму трансляцію. 

— Усі хочуть побачити тебе наживо, Сніжок, — сказала вона, ставлячи переді мною ноутбук. 

Переді мною був екран, де мелькали дивні повідомлення: 

«Ооо, який Няшка!» 

«Покажіть його лапки!» 

«Погладьте котика!» 

Катя радісно виконувала прохання. Вона гладила мене, хапала мої лапи й навіть намагалася змусити мене «махати». 

— Скажи щось, Сніжок! — засміялася вона. 

Я відповів мовчанням. Як істинний філософ, я говорю лише у моменти глибокого осмислення життя (або коли холодильник відкритий). 

Наступного дня почався справжній жах. У наші двері подзвонили. 

— Це ваші підписники! Ми живемо в сусідньому будинку, можна сфоткатися зі Сніжком? — радісно вигукнула якась дівчина, стоячи на порозі з телефоном у руках. 

Катя усміхнулася, але я одразу зрозумів: це кінець. 

Мене витягли з затишного кошика, і я опинився на руках у незнайомців. Один хотів селфі, інший сказав, що я «ідеальний пухнастик». 

— Ну досить уже! — закричав я (у своєму котячому розумінні). Але хто мене слухає? 

Коли візитери пішли, я був виснажений. Катя, задоволена, сіла поруч і погладила мене. 

— Ми просто суперзірки, Сніжок, — прошепотіла вона. 

Зірки? Мені не потрібні зірки. Мені потрібна тиша, миска зі смаколиками й трохи особистого простору. 

Наступного дня я натиснув кнопку літака на ноутбуці. Увімкнувся режим польоту. Тепер Катя тимчасово «без зв’язку». Нарешті можна зітхнути спокійно. 

P.S. Не будьте гарними й милими. Ваше Чудовисько захоче показати вас усьому світу. А в цьому немає жодних плюсів для нас.