Холодильник 

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима, 

який зрозумів, що кулінарія — не його стихія. 

Холодильник. Це не просто крижана коробка, яка видає дивні звуки в кутку кухні. Це магічний портал, сховище всіх тих ароматів, які я відчуваю, але ніколи не куштую. 

Холодильник — об’єкт моєї давньої заздрості. Щоразу, як Чудовисько відкриває його, звідти віє запахами сирів, риби та чогось молочного. І щоразу дверцята зачиняються, залишаючи мене без доступу до цих скарбів. 

Але одного ранку все змінилося. Чудовисько у своєму улюбленому халаті з котиками стояло біля плити. Я обнюхував її п’яти, сподіваючись, що на підлозі знайдеться щось цікаве. 

— Хочеш сніданок? — запитала вона. 

Я здригнувся. Зазвичай такі питання закінчуються чимось нудним, на кшталт корму з банки або сухих гранул. 

— Няв, — обережно відповів я, нагадуючи, що маю смак і гідність. 

Вона усміхнулася, відкрила ХОЛОДИЛЬНИК і дістала… шматок риби. 

Риба. Справжня. Свіжа. Моє серце забилося частіше. Це для мене? Точно для мене! — думав я, поки вона клала рибу на стіл. Але, звісно, риба була не для мене. 

— Зачекай, це для обіду, — сказала вона, ховаючи рибу в тарілці, ніби я її не бачив. 

Я примружився. Ось тут я і вирішив, що час діяти. 

Цілий день я вичікував. Слідкував за кожним її кроком, вивчав слабкі місця. Холодильник був об’єктом №1 у моєму плані. Чудовисько було на кухні. Риба все ще лежала там, за білими дверцятами, а я знав: варто мені пробратися всередину, і ця риба буде моєю. 

І ось, момент настав. 

Моє Чудовисько Катя, кинувши погляд на мене, пішла у ванну. Я прикинувся сонним. Щойно вона зникла, я скочив на лапи й підкрався до холодильника. 

Я ніколи раніше не організовував вторгнення в білу фортецю під назвою холодильник. Відкрити його виявилося складніше, ніж я думав. Я стрибнув, повиснувши на ручці, але дверцята не піддалися. Тоді я спробував упертися лапами в шафку й підтягнутися, як справжній акробат. На третій раз дверцята таки відчинилися, і я мало не впав від захвату. 

Холодильник сяяв. Полиці були засипані їжею Чудовиська. Але найголовніше — риба лежала на нижній полиці, загорнута у плівку. 

"Це мій момент достатку", — подумав я, стрибнувши всередину. 

Я дістався до тарілки й почав акуратно гризти плівку. Вона виявилася міцнішою, ніж я припускав. Я зачепив її кігтем, але плівка вперто не здавалася. 

"Прокляття", — прошипів я, але не зупинявся. 

Зрештою, я роздер плівку, і риба опинилася в моїй владі. Я витягнув її з холодильника й потягнув у бік свого улюбленого куточка. Але тут сталося непередбачуване. Катастрофа. Мій хвіст зачепив пляшку з молоком, і вона з гуркотом впала на підлогу, залишивши білу калюжу. Я завмер. 

— Що це було?! — пролунав голос Чудовиська з ванни. 

— Няв, — тихо відповів я, розуміючи, що моя місія під загрозою. 

Чудовисько вибігло на кухню в рушнику. 

Вона глянула на молоко, потім на мене, потім на рибу в моїх лапах. 

— Ти серйозно? — запитала вона, впираючи руки в боки. 

Я нявкнув, намагаючись виглядати якомога милішим і невиннішим. 

— Ти взагалі розумієш, скільки це коштувало? — продовжила вона, забираючи рибу з моїх лап. 

Звісно, розумів. Але ж воно того варте, правда? 

Після цього Чудовисько покарало мене… дієтою. 

— Хочеш рибу? А ні! Їж свою консерву, Хулігане, — сказала вона, поставивши переді мною тарілку. 

Я фиркнув. Але вибору не було. 

Холодильник тепер відкривався тільки під її суворим наглядом, і мені залишалося лише мріяти про нові подвиги. 

Біла фортеця залишається моєю найбільшою мрією і головною загадкою. Холодильник, як і все в моєму домі, належить Чудовиську. Але одного дня… одного дня і це буде моє. 

P.S. Якщо хочете взяти їжу з холодильника, робіть це тихо. І стежте за своїм хвостом.