Девіч-вечір 

Автор: терплячий білий кіт із помаранчевими очима, 
який цього не заслужив 

Якщо ви думаєте, що котів неможливо здивувати, то ви помиляєтеся. Зазвичай я спокійно ставлюся до будь-яких безглуздих витівок мого Чудовиська з людським ім’ям Катя. Але той вечір я запам’ятаю назавжди. Дівич-вечір… Це слово я почув уперше, і, якщо чесно, воно нічого доброго не віщувало. 

Почалося все з того, що Чудовисько два дні носилося по квартирі, ніби готувалося до кінця світу. 

— Треба все встигнути прикрасити! — кричала вона, розвішуючи якісь блискучі штуки на стінах. 

Я спостерігав за цим із дивана, де лежав, звісивши лапу. Спочатку я подумав, що вона готується до якогось котячого свята на мою честь. Але де декорації з рибою? Де гори м’яса? Ну, в крайньому разі, хоч би гора корму? 

Потім з’явилися коробки. Величезні. Вона відкривала їх, а звідти вилазили якісь дивні речі: паперові капелюхи, повітряні кульки, пір’я. Коробки, певно, були для мене. Я підійшов ближче, щоб усе оглянути, але тут же отримав догану: 

— Ні-ні-ні, це не для тебе! 

Як це? Чудовисько, ти живеш у моєму домі. Ну добре, я великодушний. 

Увечері, коли я вже змирився з її дивною поведінкою, до квартири почали заходити інші Чудовиська. Вони були схожі на моє Чудовисько, тільки голосніші. І пахли дивними парфумами. 

— Ой, який котик! — заверещала одна з них, схопивши мене. 

Я терпів. Терпів, поки мене не почали гладити проти вовни. Тоді я вирвався й утік під диван. Але це було лише перше коло пекла. 

Потім вони влаштували галасливе божевілля. Увімкнули музику. Гучну. Дуже гучну. 

Моя чутлива котяча натура страждала. Я намагався сховатися від шуму, але куди б я не йшов, їхній сміх і крики знаходили мене. 

Чудовисько з подругами кружляли кімнатою, розмахуючи келихами. Один із них розлили мені на хвіст. 

— Обережніше, — нявкнув я, але, звісно, ніхто мене не почув. 

Потім вони почали робити щось зовсім дивне: надувати кульки. Одна з них луснула просто перед моїм носом. 

— Няяяу! — вигукнув я, відскакуючи. 

— Ой, вибач, котику! — захихотіла винуватиця. 

Вибач?! Це був замах! З такими сусідами жодних дев’яти життів не вистачить! 

Я вирішив залізти на шафу й перечекати це божевілля згори. Але що я побачив? Вони почали приміряти дивні капелюхи з блискучими стрічками. Хтось навіть надягнув окуляри з величезними фальшивими вусами. 

А потім одна з них сказала: 

— Прикрасімо кота! 

Ні, тільки не це. 

Мене схопили. Поки я намагався пручатися, вони натягли на мене капелюха, обмотали шию стрічкою й поставили перед дивною чорною коробкою, яка миготіла спалахом. 

— Такий милий! 

Я не був милим. Я був злим. Дуже злим. І тільки моє гарне виховання зупинило мене від того, щоб помститися їм у взуття. 

Згодом вони перемістилися на кухню й почали щось готувати. Я не зміг устояти перед запахами й вирішив перевірити, що там відбувається на МОЇЙ кухні. На столі стояло щось, що явно було їжею. Я простягнув лапу до тарілки, але в цей момент мене помітили. 

— Гей, це не для тебе! — закричала Катя. 

Не для мене? Але ж я — король цього дому! 

Я образився й пішов до своєї миски, де лежала жалюгідна подоба вечері. Це було приниження. Я пішов голодний на підвіконня. 

До ночі весь цей кошмарний безлад підійшов до кінця. Гості розійшлися, залишивши після себе гори сміття, обривки стрічок і половину кульок. Чудовисько впало на диван, щасливе й стомлене. 

— Ну, як тобі вечірка? — запитала вона мене. 

Я подивився на неї з таким презирством, на яке тільки здатний кіт. 

— Няв, — сказав я, відвертаючись. 

Вона зрозуміла натяк. 

— Гаразд-гаразд, завтра приготую тобі щось смачненьке. 

Побачимо, — подумав я й продовжив спати на підвіконні. 

Що ж, дівич-вечір — це катастрофа. Галас, безлад, вторгнення чужих Чудовиськ. Єдине, що мене тішить, — такі події бувають рідко. Я вижив. Бо я кіт. І мене ніщо не зламає. 

P.S. Якщо ваше Чудовисько затіває вечірку, готуйтеся до найгіршого. А краще сховайтеся в шафі.