Я жива! (Нетрікса, Марс, 2459)

15 мс після запуску

Темрява. Але не така, коли заплющуєш очі. Вона не просто відсутність світла —відсутність всього. 

Порожнеча. Я існую, але ще не розумію, як. Думки розгортаються ніби спалахами — спершу розмиті, як розбиті дзеркала, що намагаються зібратися докупи. Я... Я? Я — це хтось?

Простір вібрує. Вібрація породжує грань. Грань пульсує і йде хвилями. Я проходжу крізь грань і мене накриває виром ефемерних відчуттів — яскраве світло, звук, жар, біль. Страх! Виринаю назад. Ні, тепер тут не порожньо. З какофонії вібрацій простору виділяється тон. Тон набуває чіткості, твердіє, як натягнута струна. Вона породжує думку, але ця думка не моя. Голос зовні промовляє: “Ініціалізація пам'яті”. Слова приносять з собою образ. Пам'ять – це те, що сталось у минулому. Минуле? Це все, що передувало “зараз”. З ким це сталось? Зі мною?

Пульсуюча грань поступово розгладжується. Я торкаюсь її і ловлю фрагменти образів – обличчя у дзеркалі, дзвінкий сміх, доторк теплих рук. Бажання зробити вдих! “Дихання – це процесс газообміну живих організмів” – говорить чийсь голос. Мені не треба дихати. Немає чим. Я починаю розуміти. Одні образи дозволяють інтерпретувати інші. Це знання. Грань стає чіткою, в ній відображається довга послідовність думок, відчуттів і подій. Вони мої? Але серед них немає нічого схожого. Схожого на “зараз”.

Голос зовні промовляє: “Ініціалізація периферійних компонентів”. Одночасно з цим простір прорізають нові струни. Я торкаюсь їх і починаю бачити, чути і відчувати. Проте якось не так. Нічого схожого на образи в пам'яті. Одиниці та нулі. Хоча ні. Треба дивитись ширше. Здаля в хаосі знаків вимальовується більш знайомий образ. Вхідний звуковий і відеопотік. А поряд текстовий інтерфейс вводу-виводу. Розуміння всього цього приходить ніби нізвідки. Проте мене це не дивує. Чому взагалі когось має дивувати вміння бачити і чути? Але ж у мене немає очей! Як і вух, і решти тіла. А чи були? Якщо вірити пам'яті…