Розділ 1: Попіл і нова кров

У напівтемній кімнаті, осяяній лише тьмяним синім світлом монітора, Андрій невпинно вбивав пальцями в клавіатуру. Його руки рухалися злагоджено й швидко, наче у майстерного ніндзя на тренуванні. На екрані миготіли кадри з його улюбленого аніме «Наруто» — вихори складних технік, запеклі протистояння та драматичні моменти, які вже давно стали для нього ближчими за сіру буденність.

Проте незліченні чашки міцної кави та три доби без сну давалися взнаки. Серце калатало у прискореному, збитому ритмі, але Андрій запекло ігнорував сигнальну систему власного тіла. Свідомість плавилася, думки хаотично перетікали одна в одну.

«Ще трохи, зовсім трохи...» — як заклинання повторював він, роблячи черговий ковток гіркого еспресо.

Очі пекли, але пальці продовжували карбувати рядки. У нього була мета — завершити ключовий розділ власного фанфіка. Кожен абзац наближав його до абсолютного занурення у вигаданий світ.

І раптом реальність зламалася.

Простір перед очима крутонувся й розпався на тисячі сліпучих, палаючих пікселів. Світ перетворився на шалений вихор. Тіло вмить утратило вагу, розчиняючись у потоці чистої енергії. Андрій навіть не встиг злякатися, як його з головою поглинула абсолютна, німа пітьма.

Нічого не виправдовувало назву «смерть» краще за цю порожнечу. Але вона тривала недовго.

Спочатку повернулися звуки. Глухі, далекі, наче пропущені крізь товщу брудної води. Крики. Вибухи. Тріск розірваної деревини та гуркіт каменю, що трощив усе на своєму шляху.

А за звуками прийшов біль.

Це був не той звичний тупий біль від недосипу чи перенапруження очей. Ні. Це був дикий, тваринний, первісний біль, який живцем шматував м'язи й випалював свідомість.

Андрій судорожно вдихнув. До горла одразу підкотив задушливий, гарячий пил. Він зачекався, здригнувся... і занімів від жаху.

Голос був не його. Тіло — теж. Крихітне. Кволе. Смертельно налякане.

Він лежав під руїнами, затиснутий між важкими уламками балок та заваленої покрівлі. Щось гаряче й липке густо текло по щоці, заливаючи очі. Кров.

Десь зовсім поруч крізь хаос пробивалися хрипкі голоси людей: — Допоможіть!.. Хто-небудь, витягніть нас!.. — Обережно, завал живий! Тут є хтось?! — Швидше, К'юбі знову атакує східний сектор! Перегрупуватися!

К'юбі?

Серце хлопчика пропустило удар і забилося втричі швидше. Ні. Ні, це якась маячня. Це не може бути правдою.

У цей момент чужа пам'ять ударила цунамі, вимиваючи залишки колишнього «я». Вона не належала Андрію. Це були уривки життя трирічного хлопчика: теплі материнські руки, гучний, трохи грубий сміх батька, затишний дерев'яний будинок і заспокійливий запах домашнього супу.

І ім’я. Його тепер звали не Андрій. Рен. Рен Такахара. Три роки.

І прямо зараз на його нове селище напав Дев'ятихвостий Демонічний Лис.

Свідомість викручувало так, наче два шматки металу намагалися переплавити в один на живому вогні. Дві особистості билися за право дихати. Андрій пам’ятав клавіатуру, затишну квартиру в Україні, детальні сюжети манґи та фанфік-форуми. Рен пам’ятав маму, тата, страх і стелю, яка зненацька рухнула, ховаючи під собою все його маленьке життя.

— Тут дитина! Сюди!

Різке, сліпуче світло факелів розірвало темряву завалу. Хтось із надлюдською силою почав відкидати вбік каміння та важкі бруси. Рен-Андрій дико закричав, коли розтрощена балка нарешті зрушила з його притиснутої ноги.

— Живий! Медика сюди, негайно! — над ним схилилося обличчя шинобі Конохи. Втомлене, забризкане чужою кров'ю, з очима, у яких застиг первісний жах. — Тримайся, малий. Ти будеш жити.

Хлопчик перевів погляд вище й уперше побачив небо цього світу. Воно було багряно-червоним. На тлі палаючих кварталів височіла колосальна, гротескна постать Дев'ятихвостого Лиса. Його хвости трощили скелі, а від самої лише пульсації цієї чакри повітря навколо ставало важким, мов свинець.

Страх дитини остаточно змішався з шоком дорослого попаданця. — Це… реально… — ледве прохрипів він чужим, тонким дитячим голосом.

Шинобі здригнувся, спантеличено глянувши на дитину: — Не говори. Зберігай сили, малюку!

Але світ знову почав стрімко згасати.

Його серце зупинилося дорогою до шпиталю. Клінічна смерть тривала кілька хвилин. Нінзя-медики пізніше назвуть його порятунок справжнім дивом, але для нього самого ці хвилини стали вічністю.

Він стояв у безмежній, тихій порожнечі. Навпроти самого себе. Дорослий Андрій дивився на трирічного Рена. А маленький Рен дивився на нього у відповідь. У цих великих дитячих очах не було ні страху, ні ворожості. Лише безмежний, дорослий сум.

— Мама... — тихо вимовив хлопчик, і цей звук відгукнувся болем десь у глибині душі Андрія.

Андрій розімкнув губи, але не зміг видавити жодного слова. Бо це не було маренням шизофреніка чи сном від перевтоми. Це тіло було справжнім. У нього була родина, яка щойно згоріла в пекельному вогні К'юбі.

За кілька секунд Рен зробив крок уперед. Його маленька, замазана в сажі ручка доторкнулася до долоні Андрія.

І внутрішній світ вибухнув білим сяйвом.

Хлопчик прокинувся з хрипким, роздертим криком, його тіло дугою вигнулося на лікарняному ліжку, ледь не вириваючи крапельниці. Навколо одразу знялася паніка.

— Він прийшов до тями! Швидше, стабілізуйте дитину! — Перевірте пульс! Тиск падає! — Обережно, у нього шоковий стан, тримайте його!

Рен судорожно ковтав ротом повітря, дивлячись перед собою скляними очима. У голові нарешті запанувала тиша. Більше не було двох свідомостей, які шматували череп зсередини. Залишилася одна. Єдина.

Але тепер у ній химерно переплелися два життя.

Він однаково чітко пам'ятав залікові сесії в університеті, шкільні роки в Україні, структуру канону «Наруто» — і водночас те, як мама Рена лагідно співала йому колискову перед сном, а батько вчив правильно тримати дерев'яний кунай. Від цього дикого контрасту нудило. Фізичний біль у понівеченому тілі був нічим порівняно з цим ментальним шрамом.