13 РОЗДІЛ / МІСИС ЛЕОНОРА

Місис Леонора стояла у дверях, і її обличчя, коли вона побачила нас, сповнювалося спочатку здивуванням, а потім — несподіваним шоком. Вона, схоже, в моменті не могла усвідомити, що саме відбувається, тому її реакція була вкрай непередбачуваною.

- Що тут відбувається? - запитала вона, її голос був настороженим, а обличчя виражало змішані емоції. Бачачи, що в кімнаті всі в захваті, свекруха застигла на місці. 

- Я почула крик і шум і подумала, що трапилося щось серйозне.

Адам, усе ще в ейфорії від новини, подивився на матір, його радість не зменшилася. 

- Мамо, ти якраз вчасно, я стану батьком.

Мить мовчання була майже відчутна, коли місис Леонора перетравлювала почуту інформацію. Спочатку її обличчя скривилося у виразі здивування, але потім на його місці почало з'являтися нерозуміння і навіть, здавалося, деяка розгубленість.

- Справді? - її голосі звучав тихіше ніж зазвичай. 
- Що ж, якщо так, то я дуже рада за вас — крізь зуби вимовила вона.
Місис Леонора підійшла до Адама та обняла його.
- Я дуже рада за тебе, сину, ти будеш хорошим батьком.

Кинувши на мене свій холодний погляд, жінка підійшла до мене та торкнулась  мого плеча привітавши.

- І тебе вітаю, невістко. - холодно, коротко, але я не сподівалась навіть на це.
Адам, здавалося, не помітив тонкої прохолоди в словах матері. Його очі все ще світилися радістю, і він не міг стримати усмішки.

— Дякую, мамо. Це найкраща новина в моєму житті.

Я стояла поруч, відчуваючи себе чужою у цьому моменті, хоча й була частиною цієї новини. Холодний дотик місис Леонори змусив мене знову відчути ту саму дистанцію, яка завжди існувала між нами.

— Ну що ж, невісточко— сказала вона, відступивши на крок і витримуючи паузу.
— Мабуть, тепер ми повинні подумати про підготовку. Адже така подія потребує серйозного планування.

Її слова пролунали, наче черговий наказ, а не щира підтримка. Я знала, що для неї це не радість, а радше обов’язок, який потрібно виконати. Адам, однак, не звертав уваги на тон матері, занурений у свої мрії.

— Ми вже думали про це, мамо — відповів Адам, усміхнувшись.
— Але я хотів би, щоб ти допомогла з підготовкою. Твій досвід буде безцінним.

Місис Леонора кивнула, але я помітила, як її очі затрималися на мені. У цьому погляді читалося більше, ніж вона сказала вголос: недовіра, сумніви і, можливо, навіть тривога.

— Звісно, я допоможу синку — відповіла вона, але її слова не звучали переконливо.

Адам, здається, нічого не помітив, але я знала, що ця розмова залишила на мені свій відбиток.

— Сьюзан, тобі треба відпочити — несподівано додала місис Леонора.
— Тобі це зараз необхідно.

Я не могла не помітити, як її голос знову став холодним, майже наказовим. Але я лише кивнула, вирішивши не вступати в суперечки.

— Так, напевно, ви праві..мамо — відповіла я тихо, видавивши з себе останнє слово.

Адам підняв мою руку і легенько стиснув її. Його тепло і підтримка були саме тим, що мені зараз потрібно.

— Не хвилюйся, кохана — сказав він, нахиляючись ближче.
— Все буде добре.

Я хотіла йому повірити, але щось у поведінці місис Леонори змусило мене насторожитися. Її холодний погляд переслідував мене В душі я знала, що попереду ще багато викликів, і вони будуть пов’язані не лише з майбутнім материнством, але і далі з її неприйняттям мене.
Пізніше того вечора, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, тиша в домі здавалася майже гнітючою. Адам заснув швидко, усміхнений і задоволений. Я ж лежала поруч, дивлячись у темну стелю, намагаючись приборкати хаос у своїй голові.

Місис Леонора завжди була людиною, яка могла сховати свої справжні думки за вуаллю ввічливості. Але сьогодні її холодність пробила цю маску. І це було неможливо ігнорувати.

Я тихо піднялася, намагаючись не розбудити Адама, і вийшла з кімнати. Щось змушувало мене рухатися вниз, до кухні, де завжди залишалося світло. В голові крутилася думка: "Що ж я зробила не так?"

Коли я увійшла в кухню, то помітила, що не одна. Місис Леонора сиділа за столом із чашкою чаю, наче чекала мене.

— Не можеш заснути? — її голос був тихим, але стримано холодним.

Я зупинилася біля дверей, не знаючи, чи це запрошення до розмови, чи чергова гра.

— Так, трохи — відповіла я, підходячи ближче й налила собі в склянку води.
— Ви теж?

Вона зробила ковток чаю і подивилася на мене тим поглядом, від якого мені ставало незручно.

— Сьюзан, я не буду обертати це в красиві фрази. Ти знаєш, що це не те життя, яке я хотіла для мого сина.

Її слова вразили мене, але я зібралася з духом.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що Адам заслуговує на більше. Більше, ніж те, що ти можеш йому дати.

Ці слова розрізали мене, як ніж. Але я трималася.

— Адам щасливий. Хіба це не головне?

Місис Леонора посміхнулася, але ця усмішка була більше схожа на глузування.

— Щастя — це тимчасове. Воно минає, коли з’являються проблеми. І коли це станеться, хто, як ти думаєш, буде винен?

Я відчула, як щось у мені ламається. Її слова були жорстокими, але, можливо, саме це вона і хотіла. Я не відповіла, лише дивилася на неї, відчуваючи, як у горлі підступає грудка.

— Я не хочу псувати тобі настрій, Сьюзан. Все таки, тепер ти носиш мого онука ну або ж внучку, але будь готова. У житті важливо не лише кохання.

Вона піднялася, забрала свою чашку і попрямувала до виходу, залишаючи мене наодинці зі своїми думками. Її слова ще довго звучали у моїй голові, як холодний відгомін правди, яку я не хотіла сприймати.