4 РОЗДІЛ / ЗІЗНАННЯ

Прокинувшись, я зрозуміла, що сонце вже високо. Погляд на будильник змусив мене схопитися з ліжка: було вже майже десять ранку. Я одразу ж зрозуміла, що майже проспала на зустріч з Адамом про яку домовилась вчора. Серце забилося від хвилювання і страху: я не могла повірити, що це сталося саме сьогодні та саме зі мною, адже я завжди все прораховую й прихожу перша, не люблю коли на мене чекають.

Час, що залишився до зустрічі я провела, намагаючись привести себе в порядок і думала про те, який сюрприз міг підготувати Адам. 

"Її обличчя було ніжним і випромінювало природне сяйво. Чорні очі, великі й виразні, були сповнені грайливого світла. Легкий рум'янець на щоках підкреслював її юність і невидиму енергію, а губи з ледь помітним відтінком рожевого блиску були м'якими та спокусливими, готовими до легкої, але щирої усмішки."

"Вона обрала вбрання, яке поєднувало в собі елегантність і непримушеність. Легка сукня темно-синього кольору, ідеально обтягувала її фігуру, підкресливши вроду. Верх сукні був із глибоким вирізом, який був досить скромним, але досить відкритим, щоб підкреслити її тендітність. Тонкий пояс на талії створював ефект ідеальної пропорції. На шиї її прикрашав тонкий ланцюжок із невеликим, але витонченим кулоном, який тихо поблискував при кожному русі. На зап'ясті був наручний годинник із тонким ремінцем, простий, але елегантний. Сьюзан ще раз поглянула на своє відображення, посміхнулася. Кожен її рух був сповнений легкості та грації, і в цьому відбивалася її впевненість і підготовленість до цього вечора. "

Нарешті, о 12 годині я вийшла до воріт, де хлопець вже чекав на мене, спираючись на велосипед.

- Готова до пригод? — спитав він із загадковою усмішкою.

- Звичайно! Що ти задумав? - Запитала я, здивована і заінтригована.

- Спочатку — покатаємось трохи - сказав він, простягаючи мені другий велосипед.

- А потім побачиш.

Ми поїхали знайомими стежками, вітер приємно охолоджував обличчя, і я відчула, як напруга ранку поступово йде. Адам вів мене до нашого старого місця біля озера, але, проїхавши повз нього, звернув на вузьку стежку, що вела вглиб лісу.

Через деякий час ми зупинилися біля невеликої галявини, оточеної деревами, здається тут я ще не була. У центрі галявини стояв невеликий пікніковий стіл, прикрашений квітами та свічками. На столі були розкладені свіжі фрукти, бутерброди та пляшка з лимонадом.

- Адам, це приголомшливо — вигукнула я, вражена його увагою та турботою.

- Я хотів зробити щось особливе для тебе — сказав він, посміхаючись. 

- Сьогодні я хочу, щоб ти просто насолоджувалася кожним моментом.

Ми сіли за стіл, і хлопець почав розповідати, як він готував цей сюрприз. Ми їли, сміялися, згадували дитинство. Якоїсь миті Адам дістав звідкись гітару я спочатку й не помітила її, і почав грати наші улюблені пісні, тоді я відчула, як на серці стало легко і радісно, ці емоції не як колись, вони вже не дитячі, сама собі не вірю, та мабуть, боюсь зізнатись, що відчуваю до нього почуття сильніші ніж просто дружба.


Після пікніка Адам запропонував прогулятися лісом. Ми йшли,  насолоджуючись природою. Час пролетів непомітно, і коли сонце почало сідати, ми повернулися на галявину, щоб помилуватися заходом сонця.

- Сью — тихо сказав хлопець, дивлячись на мене серйозно. Як же я все-таки люблю коли він так мене називає, ця його звичка ще з дитинства. 

- Ці роки розлуки тільки зміцнили моє почуття до тебе. Я зрозумів, що ти – не просто мій найкращий друг. Ти – людина, з якою я хочу провести своє життя. Спершу я цього не розумів, але потім я почав помічати, що тільки від спогадів із тобою я посміхаюсь.

Я стояла перед ним, слухаючи його слова, якби ж можна було щось зробити з часом. Адам дивився на мене з такою ніжністю в очах, що моє серце стислося від змішаних почуттів – радості та болю одночасно. 

Дивлячись на нього, я намагалась знайти слова, які не завдадуть йому болю. 

- Адам — прошепотіла я, опустивши голову відчувала, як сльози підступають до очей. 

- Ти мій найкращий друг, про якого тільки можна мріяти. Але я не можу, я хочу реалізуватись в цьому житті, для мене важлива моя кар'єра, вибач.

Його обличчя дуже змінилося, але він просто повільно кивнув, ніби готуючи себе на мою відповідь. 

- Я розумію — сказав він тихо. 

- Просто хотів, щоб ти знала.

Ми стояли мовчки, слухаючи шум навколишнього світу. Я відчувала біль від того, що довелося відмовити людині, яка означала для мене на справді так багато. 

Ми обнялися, і я відчула, як він притискає мене до себе, так наче я єдине, що в нього є в цьому житті.

- Нагадай коли ти повертаєшся, ти наче вчора казала, але я вже забув.

- Завтра. - промовила я, біль роз'їдала мою грішну душу.

- Завтра? - бачу велике здивування на його обличчі

- Мені здавалось, що пізніше, ти ніби казала. що в тебе є ще час.

- Так, але вчора все змінилось, треба трохи швидше прилетіти.

Звичайно я не планувала завтра летіти, але вибору не було, якщо залишусь буду тільки мучити нас обох, відстань залікує наші рани...мабуть.