1 РОЗДІЛ / ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОМУ

*Події в книзі описуватимуться зі всіх сторін, тобто від першого та другого лиця, також від автора. Це моя перша книга, прохання не судити сильно. Приємного читання))*

Кінець липня, 2023 рік.

Я тягнула за собою тяжку валізку, вона була не велика, але достатньо важка. Через те, що я прилетіла на тиждень до рідного дому, брати всього багато просто немає сенсу. Вийшовши з аеропорту холодне повітря вдарило в моє тепле обличчя. Я відчула рідний запах своєї країни в якій не була цілих 4 роки. Ніхто не знав про мій приїзд, та й розповідати особливо немає кому, батьки залишились в Німеччині, з колишніми друзями я не спілкуюсь, правду кажуть, хочеш дізнатись хто твій друг — поїдь за кордон. Залишився  вдома тільки дідусь, ось для нього мій приїзд і являється сюрпризом. 

Я народилась та виросла в Тулузі. Проте Берлін дав мені набагато більше можливостей. Зловивши таксі я назвала адресу й за вікном почали змінюватись краєвиди, спершу це було місто, моє улюблене місто за шкільних часів. Водій заговорив до мене першим, навіть не очікувала, що проведу цю поїздку за такою теплою розмовою. Хлопець виявився хорошим співрозмовником, час пролетів ще швидше ніж очікувала. І ось я побачила довгоочікуваний рідний будинок тоді в мене нарешті з'явилось відчуття, що я вдома, ні воно було й досі, але не настільки сильним. Водій дістав з багажника мою маленьку валізку й подивившись на мене з посмішкою на обличчі сказав.

- Вітаю Вас вдома, місис Сьюзан.

Від таких слів, я й сама заусміхалась, а якщо точніше. засвітилась як сонце. Оплативши свою поїздку й залишивши водієві на чай пару євро я підійшла до воріт. Я стояла на порозі свого рідного дому, серце билося так голосно, що, здавалося, його стукіт можна було почути на всю округу. Чотири роки, чотири довгі роки я провела за кордоном, навчаючись і працюючи в чужому, на перший погляд, світі. Тепер я тут, я повернулася, але почуваю себе гостею у власному будинку де народилась та виросла, де провела 17 років життя. 

Двері повільно відчинилися, і перед очима постала картина, яку я часто бачила у своїх снах: мама з легкою усмішкою на вустах і сльозами на очах, тато, стриманий, як завжди, але з тією ж теплою іскоркою в очах, яка говорила більше слів.  Ця картина з моїх спогадів, так було коли я поверталась зі своїх маленьких подорожей, вперше я поїхала за кордон в 12 років до тітки на 3 місяці, досі пам'ятаю мамині сльози коли я повернулась, вона плакала так наче не бачила мене рік, а не 3 місяці. Потім наші відносини пішли на спад, вони часто не розуміли мене через, що були сварки, а зараз взагалі не спілкуємось, хоча живимо в одній країні.

Що ж пішло не так? Іноді мені здається, що я загубилася в лабіринті їхніх очікувань, нескінченно блукаючи його заплутаними коридорами, не знаходячи виходу. Мама завжди хотіла бачити мене іншою, ідеальною, такою, якою я ніколи не могла бути. А тато... він немов заточений у своїй броні, не дозволяючи ні мені, ні собі бути емоційними. Я довго сама не могла знайти сама себе, а ще вони зі сторони тиснули на мене, думаючи, що так я швидше почну щось робити. Я перепробувала багато різних занять, малювання, танці, фото, музика навіть хотіла почати писати книгу, але нічого не виходило, кожне з цього було просто як хобі і я б не сказала, що приносило мені задоволення. Коли батьки нарешті відстали від мене розуміючи, що нічого з цього не буде, я почала жити звичайним життям й плити за течією. А потім, коли колишня подруга опублікувала в інтернеті мою гру на гітарі та те як я співаю, я нарешті побачила себе зі сторони й зрозуміла ким хочу бути. Батькам ніколи не подобалось таке моє захоплення, адже воно не принесе такий дохід як юридичний чи модельний бізнес.  Але це було моє рішення, це те, ким я себе відчуваю й хочу бути.  

Саме вже в Берліні я почала таємно від батьків займатись музикою. 

Я часто думаю про те, що вони бачать, коли дивляться на мене. Чи бачать вони свої надії, розбиті вщент, чи, можливо, всього лише відображення власних помилок? Їхні слова, іноді гострі, як ніж, іноді м'які, як шепіт вітру, залишаючи сліди в моєму серці, які я не можу стерти.

Все довкола здавалося знайомим, але водночас новим. Кухня, де раніше пахло свіжоспеченим хлібом та ароматним борщем, тепер нагадувала про забуті сімейні вечори. Моя кімната, ніби чекала на моє повернення щодня. У кутку стояла стара гітара з якої все починалось, трохи запилена, але готова до нових мелодій.

Я вийшла в сад, де мене зустрів аромат квітучих троянд і ніжний вітерець, який приніс із собою спогади про дитинство. Тут минуло стільки щасливих днів, стільки теплих літніх вечорів. Я повільно пройшлася стежкою, водночас знімаючи сандалі зі своїх ніг. Намагаючись увібрати кожну деталь, кожен звук і запах. Здавалося, що за ці чотири роки я вже забула, що означає справжній будинок, і тепер я знову відкривала його для себе. Посидівши на теплій траві ще декілька хвилин, я згадала ще багато чого, але найбільше школу та свою  бабусю, побачити її зараз, це найбільше чого хотіла б моя душа, але в цьому році виповнюється 10 років з моменту як її не стало, на завжди  60, моя рідна.  
 

- Не час засмучуватись, сьогодні прекрасний день, я обов'язково схожу до неї на могилу.

Сказала я собі та піднялась на ноги. Була одна людина, яка я точно знаю чекала мого приїзду найбільше, яка тільки й жила за ради цього моменту — мій дідусь.

І ось, на ґанку сидів мій дідусь, та сама людина, яку я так сильно люблю. Він сидів у своєму старому кріслі-гойдалці, тримаючи в руках газету, але погляд його був спрямований в далечінь, ніби він чекав мене саме зараз.

Коли дідусь побачив мій силует, його очі, стомлені від очікування, засяяли радістю. Він повільно підвівся, ніби не вірячи своїм очам, і ступив до мене назустріч. Я кинулася до нього, і ми обнялися, не стримуючи сліз.