Глава 7. У якій і ми і сама Аріна дізнаємося її страшні таємниці.

...Різкий стук у двері розірвав вечірню тишу, яку до того порушував лише звук старого лампового телевізора.

—Асю, кохана, іди,—но подивися, хто там,,— лагідно попросив дружину високий чоловік з блискучою лисиною, зайнятий паперовою роботою на кухні.

—Біжу,—біжу, любий!,— так само лагідно відповіла жінка, прямуючи до вхідних дверей з ключами в руках.

На порозі стояв хлопець,— десь під два метри зросту, масивний і підтягнутий. Чомусь він здався жінці схожим на її чоловіка, адже був так само лисий.

—Доброго вечора, вибачте, що так пізно, просто роботи було купа, тому тільки зараз встиг заскочити.

—Доброго, а ти, юначе, хто?                                                                          

­—Ох, дурна моя голова, я – однокласник Аріни, ось провідати зайшов, і лимони її улюблені купив,,— сказав хлопець, показуючи на сітковий пакет з двома жовтогарячими лимонами і розгублено всміхаючись.

—А, ну проходь тоді, руки помити можна направо по коридору!

—Ану, стояти!,— перервав милий діалог чоловік.

—Ой, Андрійчику, налякав!

—Вибач, люба!

­—Нічого, знайомся, Ярик – Арінин однокласник!

—А, це ж ти, якщо я не помиляюся, за Аріну заступився і того свинорилого маминого синка відколотив?

—Було таке!

­—Ой, чув би ти, як вона про тебе весь вечір тоді щебетала, я аж другий раз на перекур вийшов, несила терпіти було!

—Ну, приємно познайомитися, Андрієм мене звати!,— сказав чоловік, протягуючи міцну долоню.

—Взаємно, Ярик!

—Давай, роззувайся і проходь, кімната Аріни – ліворуч по коридору, темно,—червоні двері!

—А я побіжу чай заварю, посидимо, побалакаємо!,— радісно додала тітонька Ася.

—Хто там, заходьте, відчинено!,— хрипким голосом відповіла Аріна на голосний стук у двері.

—Вечір добрий!,— радісно промовив Ярик.

—А ти яким чином тут опинився?,,— Підсміюючись, може трохи іронічно спитала Аріна.

—Та от з'явилася вільна хвилинка, і вирішив заскочити! А, і дивися, що приніс!

—Лимони, ще й такі красиві!,— вигукнула Аріна від радості.

—Я ж пів міста обшукала, ніде таких нема,,— здивовано сказала Аріна.

—У мене є свої канали,,— ледь помітно погладжуючи густе темно,—коричневе волосся Аріни, усміхаючись, відповів хлопець.

—Я бачу, в тебе температура!

—Ну, є трохи, та в мене таке часто, нічого дивного,,— сказала Аріна, розслаблено посміхаючись.

—О, бачу, ще й компрес нагрівся! Піду, певно, принесу новий,,— сказав Ярик, підвівшись і прямуючи до кухні.,— Тітонько Асю, тітонько Асю!

—Біжу,—біжу,,— почулося з вітальні,,— так, кажи, Ярику!

—Я просто хотів новий компрес для Аріни взяти, бо той вже теплий!

—Ойой, я ж зовсім за неї забула, дурний телевізор! Компреси на кухні біля умивальника!

—Нічого, я зараз віднесу!

—Так, зараз буде холодно,,— пожартував Ярик, накладаючи компрес.

—Ай, холодне,—холодне!

—Нічого, все добре, зараз звикнеш і не буде!,— сказав Ярик, дивлячись на годинник.,— Ого, то це вже пів на восьму, схоже, мені вже треба йти!

­—Як це йти?,— засмучено запитала Аріна.

—Ну, отак, автобуси пізно не ходять, а на вулиці такий мороз, що навіть мені ногами йти не хочеться!

—Добре, тоді приходь частіше!

—Звісно, а як без того!,— відповів Ярик, усміхаючись, і за мить покинув кімнату.

...Великі ноги стукали об бетонну підлогу слабо освітленого під'їзду, струшуючи налиплий сніг зі старих біло,—синіх кросівок. Наблизившись до дверей на першому поверсі з номером сорок сім, Ярик без стуку увійшов у темну, суху, холодну квартиру.

—Ось він, дивись,—но, явився не забарився, дев'ята година на дворі, а ти мав бути о шостій, де ж ти вештаєшся? Ану, марш до кімнати!

Ярик попрямував до кімнати без дверей, тихо роззувшись, повісивши куртку і скинувши шапку.

—Кинувшись на скрипуче ліжко, він думав лише про Аріну. Вона навіть не уявляла, наскільки часто він її згадує, думає про неї, мріє!,— швидко промовив Ярик перед тим, як  завершити виклик. Вийшовши в коридор, він ледь встиг взутися, як мати вже викрикувала на порозі!

—Агов, ти куди зібрався, годину бачив?,— продовжувала кричати вона.

—Не до тебе зараз, і не до твоїх криків!,— строго відповів Ярик.

—Не зважаючи на крики, він акуратно відштовхнув матір і вискочив у під'їзд, а потім на вулицю.

—Агов, який же тебе біс побрав, куди пішов, куди?

—Провітритись?,— буркнув Ярик, зачиняючи двері.

Бредучи по засипаному снігом тротуару, він залишав глибокі сліди на купах білої пелени.

—А ось я і знову тут,,— сказав майже беззвучно Ярик, стоячи навпроти Аріниного будинку.

Вирішивши не заходити, він пішов далі. Метрів через триста він побачив дивну людину. Дівчина в тонкому домашньому одязі повільно йшла йому назустріч, стискаючи щось у руках. За мить Ярик зрозумів, що це – Аріна.

Підбігши до змерзлої дівчини, Ярик зняв свою куртку і накинув на її плечі. Підхопив її на руки, приклавши губи до лоба, зауважив: «Гарячка». Аріна тихо промовляла: «Я винна, я винна...».

—Рішення безрозсудне, але в її стані краще не зволікати,,— подумав Ярик і поніс Аріну до лікарні.

...Сніг замітав його, колов ніби тисячі голок. На його руках, замотана в куртку, була маленька Аріна, яка продовжувала бурмотіти.

—Двісті метрів, двісті метрів до лікарні,,— думав Ярик.

Від переохолодження він сів на лавку. Ледве не падаючи, Ярик схилив голову над Аріною, намагаючись зігріти її. Раптом він відчув легке постукування по плечі.

—Стасе, а ти що тут забув?,— ледве вимовив Ярик.

—Ну, а хто ж іще?,— скромно посміхнувся Стас.

—Давай її сюди, понесу!

—А як же Мілана? Ти ж з нею мав бути!

—Немає Мілани, і не буде та потім розкажу.

—Стас зняв дублянку і обережно загорнув Аріну.

—Ну, якщо так кажеш, то неси обережно!

—А як же інакше?,— віддавши Аріну Стасові, Ярик покульгав за ним.