Глава 2. У якій Аріна з'являється в житті Ярика.

…Маленькі тендітні ніжки в шкіряних туфельках швидко й схвильовано несли таку ж схвильовану маленьку дівчинку, яка тремтячими руками несла зім'ятий листочок.

Почувся легенький, скромний стук у старі облізлі шкільні двері з написом «9-А».

– Заходь, не соромся! – прозвучало зі зморщених уст старої вчительки біології Марії Олександрівни, яка була ще й класним керівником.

– Добрий день, – тихо й страшенно невпевнено вимовила тремтячим голосом тендітна, маленька, підстрижена під каре, худенька дівчина.

Сині брюки, легко обтягуючи худі ніжки, розширювалися ближче до елегантних туфель, таких, які мають бути у справжньої тендітної, незайманої ніким і нічим, юної, однак водночас такої простої і, напевно, домашньої дівчини.

– О, дивись, новеньку, ту саму привели! – тихо шепнув не дуже здивованим, але доволі зацікавленим голосом один хлопець, перегнувшись через парту до іншого.

– Вона сама прийшла.

– Ось тільки не треба оцього.

Похмурий байдужий хлопець з передньої парти вирішив промовчати, щоб зайвий раз не розпочинати нікому непотрібний, безглуздий діалог з другом, що сидів поруч.

«Але вона все ж таки мила, – зазначив він сам у себе в голові, – хоча її надмірна худорлявість трохи лякає».

– Доброго дня, мене звати Аріна, Аріна Котинець, – невпевнено, затинаючись, казала тихим, приглушеним від хвилювання голосом дівчина.

– Що, Котинець? Ну, по тобі й видно, тонка, пласка, худюща, мов ота лінійка! Тобою ж і справді можна, напевно, креслити! – з насмішкою в голосі викрикнув низькорослий і трохи згорблений хлопець у смішних, круглих окулярах та світло-сірому в’язаному светрі-безрукавці, трохи товстуватий хлопець, більше подібний на пташеня страуса.

Дівчинка, що стояла й так невпевнено біля дошки й трусилася від хвилювання, розчервонілася та ще більше затремтіла, мало не до спазмів у руках і ногах.

– Може, заткнеш свою перекошену пику, свинюко? Чи ти в рило знову захотів? – гукнув той, кому, здавалося б, було взагалі все одно на те, що відбувалося. Мовчазний, налисо поголений, високий, підтягнутий хлопець у спортивному костюмі з передньої парти, грізно зиркнув на свиноподібного.

– Ого, як активізувався, а тільки що тобі все одно було, – вступив у суперечку товариш зухвальця, що образив щойно дівчину.

– І що ж ти мені зробиш? Тебе що, недостатньо покарали минулого разу? – з такою ж насмішкою, як і до дівчини, сказав, бридко посміхаючись своєму брутальному, не на роки однокласнику, маленький, але дуже зухвалий хлопець у сірому светрі.

– Ну, побачимо зараз, – ніби не проявляючи емоцій, але насправді зі страшною злобою всередині, собі під ніс пробубонів хлопець, котрий щойно заступився за новеньку.

Підійшовши до парти невігласа та взявши його за барки, він, прописав, як лікар у рецепті, чіткий, професійний боксерський удар просто в маленький, підлий, бульбоподібний ніс.

Негідник заверещав, неначе справжнє порося.

– Що ж це робиться? – шоковано викрикнула вчителька, яка, схоже, тільки зараз крізь свою товсту, глибоку незацікавленість помітила бійку, ні, скоріше побиття, але, в принципі, було за що.

– Ай! Болить! Ти взагалі знаєш, що тобі буде? – кричав несвоїм голосом свиноподібний хлопчина.

Відійшовши від нього і байдуже буркнувши у бік вчительки риторичне запитання «До директора?», попрямував на вихід з класу. У той час його новоспечена однокласниця великими, наповненими сльозами очима та наляканим, здивованим поглядом проводжала його до дверей.

– Максимчику, ану біжи до медсестри, швидше! Господи, от нахаба! Не дай бог, ніс зламав дитині! В колонії йому місце! В колонії! – невдоволено викрикувала, наче квочка, вчителька посеред класу.

– А ще ж ти тут, – зневажливо казала вона дівчині, яка, впавши в ступор, не сміла навіть поворухнутися й досі стояла посеред класу. – Сідай, чого чекаєш? Он вільна парта! – вказуючи на парту з речами хлопця, якого щойно вигнали, промовляла вона. – Він за тебе заступився, тобі з ним і панькатися! Перевелася ось посеред року, ніби спеціально проблеми мені створюєш.

Новенька мовчки, сором’язливо сіла за парту, повісивши портфель збоку.

– День добрий! – прозвучав трохи високий бас з парти позаду. – Я Стас, а це Оксана!

Її погляд упав на двох, тепер її однокласників. Позаду сиділи хлопець у чорних брюках і білій лляній сорочці з пофарбованим у золотисто-жовтий блонд волоссям та дівчина такого ж десь, як він, зросту з кучерявими чорними, як ніч, напевне, теж пофарбованими пасмами, у красивій, біло-фіолетовій сукні з мереживними завитками.

– А той, хто за тебе щойно заступився, – Ярик, він хлопець хороший, простий, чесний, але дуже все-таки мовчазний.

– Я Аріна, будемо знайомі, – тихо та невпевнено, чи то від хвилювання, чи то через свою вроджену сором’язливість, ледь чутно говорила вона.

Стас простягнув їй руку і, взявши в неї долоню дівчини, потиснув.

Почулася мелодія дзвоника на перерву, і разом з нею, оминувши вчительку, яка виходила, ніби в такт зайшов до класу високий, лисий хлопець у синьому спортивному костюмі. Він різко стрибнув і приземлився на старе металево-дерев’яне крісло, фарбоване вже десь двічі, промахнувши колінами просто перед обличчям новенької однокласниці, налякав її.

– Здоров, – серйозним голосом і, здавалося, без жодних емоцій не дуже голосно, але все ж таки досить чутно вимовив хлопець.

Аріна сором’язливо і швидко кивнула та повернулась обличчям до дошки, ніби трохи почервонівши.

Згодом до класу закотився маленький мамин синочок Максим. Він глянув презирливо, чи навіть краще сказати ображено, крізь товсті лінзи безглуздих окулярів на парочку, що сиділа за першою партою. Потім гордо відвернувся і попрямував до свого місця.

– От падлюка, думає, раз у нього вчителька мамуся, то йому все можна! – вголос розмірковував Стас.

– Ну а що ж очікувати ще від таких, – тихо додав Ярик.