Глава 1. Передмова з кінця.

Швидкий холодний зимовий вітер колов голі гілки дерев пронизуючими сніжинками, ніби маленькими стрілами, голками чи кулями. Під його натиском по стисненому важкими шинами обледенілому снігу на дорозі швидко, ніби маленькі коричневі миші, літали зморщені, посірілі від холоду й вологи горіхові листочки.

Сумні, байдужі до всього, крім себе, заклопотані люди човгали черевиками по засипаному десятим шаром сухого, дуже холодного грудневого снігу асфальті.

Машини ганяли по твердому, теплому, вже давно зношеному асфальту. Здавалося, що дорога була, напевно, єдиним місцем, яке досі не засипав сніг.

Вітер гнув з страшною силою телевізійні антени на даху старого будинку. Сіра, як попіл, молоденька кішечка тужила за недавно втраченими в холодну, страшну, темну, запорошену снігом ніч. Мабуть, у неї більше немає нікого на всьому білому від снігу світі.

Холодна, потріскана чи то від холоду, чи від вологи й сирості плитка на кухні з облізлими, напевно, теж від сирості шпалерами, жовтогарячими, наче гірчиця, з намальованими на них дешевою фарбою, вицвілими на сонці під нещадним впливом часу соняхами. Шухляди й шафки попискували від найменшого натиску на них.

Зістарена не на свої роки міцна чоловіча рука, знизу догори покрита натягнутими від важкої роботи венами та з товстими, сухими мозолями на недоглянутих пальцях, з не обстриженими, а просто обламаними жовтими нігтями, відхилила легенько стару дверку шафи з облізлою на ній фарбою.

Діставши з останньої пачки, крім якої у ній не було нічого, маленький невикористовуваний пакетик порошкового чаю, він заспокоївся, бо думав, що там вже нічого не лишилося.

Поставив на стару плиту, страшно забруднену багаторічним накипом, який за весь цей час ніби ніхто й не намагався відмити, такий же старий і брудний, вже тілесний від старості, чайник, наповнений мутною холодною водою з де-не-де покритого іржею крана. Поставив його на запалену старим залежалим сірником з останньої ледь вогкої коробочки комфорку, з якої сочилися маленькі струмінці напівпрозоро-синього кольору.

У стару, емальовану, жовту, як шпалери, подаровану давно нею чашку, яка навіювала різні щасливі спогади, поставив останній чайний пакетик.

Холодними, змученими довгою роботою ногами в старих, вже напевно наскрізь просякнутих смолою черевиках, він підійшов до самотнього, єдиного в кухні вікна у трухлявій дерев’яній рамі, яку, схоже, не міняли ще з часів першого і єдиного ремонту при будівництві.

Прочинивши вікно, він впустив чарівний, заворожуючий подих зими, що перехоплював усі думки, до не освітленої нічим, крім місячного сяйва, пустої, засипаної пилом квартири. Але йому було якось все одно, бо, якщо казати відверто, у нього не було нічого перехоплювати.

Поставив замурзану старим чорним попелом попільничку на вже трохи запорошений за такий короткий час тендітними білими сніжинками, нанесеними вітром з відкритого вікна, підвіконник.

Дістав з пачки передостанню дешеву цигарку та таку ж дешеву запальничку за вісім гривень з місцевого маленького магазину канцелярії. Підпаливши її і поволі вдихаючи дим з ледь-ледь тліючого тютюну і тонкого шару паперу, він дивився в темну, холодну, але таку чарівну зоряну білу зиму.

«Ніч яка місячна, зоряна ясная, видно хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…», – поволі, ненароком пронеслося у нього в голові і вирвалося зі змучених уст, хоч він і розумів, що його кохана ні в гай, ні навіть у стару, неремонтовану квартиру вийти не зможе.