Розділ перший

— Тобі не здається дивним, що Степанович сьогодні в окулярах? — говорить Маша.
— Мабуть, здається, — моя відповідь звучить так, начебто я якась навіжена. — А ще не відволікай мене, будь ласка, від перегляду.
— Ой, яка ти нудна, — Маша переводить погляд на сцену.
У нас проходить сьогодні репетиція концерту до приходу перевірки, яка відбудеться вже за два дні.
Пощастило те, що сьогодні неймовірне сонечко, завдяки якому, сніг починає танути. Наступає весна.
Я зазираю у вікно, коли подруга смикає за рукав.
— Довго воно ще буде йти?
Я дивлюсь на годинник.
— Не хочу тебе засмучувати, але ще двадцять хвилин.
Я усміхаюсь, а Маша упирається спиною до стільця. Це, звичайно, класно, що мені не дали ролі виступати на цьому концерті.  А так би зганьбилася та й переживала ще.
За вікном сидить голуб, який стукає своїм дзьобом по склу. Не знаю як кому, але мені їх дуже шкода взимку.  Коли вони не можуть знайти нормально собі поїсти або їм холодно.
— Як тобі це подобається?  — Маша вказує на десятикласників, які співають.  — Це ж нестерпно слухати, вони виють.  — Вона закриває себе журналом, а я махаю головою.
— Ти нічого не розумієш, вони вчаться, — шепочу я їй.  — І взагалі, припини критикувати всіх, ти чого така зла сьогодні?
— Я не зла, просто не можу вже слухати цей жах!
— Дівчата! — чую голос Степановича і , гадаю, що зараз він почне кричати на нас. — Хватить бубоніти! Машо, ти зараз взагалі вийдеш з цієї аудиторії!
— Я тільки залюбки, — відказує подруга. — Ви взагалі чуєте як вони співають?
— Машо! Швидко вийшла за двері! — кричить вчитель. — І щоб я тебе більше тут не бачив.
Маша забирає портфель і виходить із актового залу, голосно зачинивши двері. Я закочую очі і намагаюся не відволікатися, а навпаки, усміхатися дітям.
Напевно з мене вийде хороший психолог чи педагог, оскільки є молодша сестра. Коли мама йшла на роботу я сиділа з нею, а коли хворіла, то купувала ліки і допомагала мамі лікувати.
Їй п'ять. Вона розумна, добра та ніжна дівчинка. Вміє дуже гарно малювати.  Якось намалювала мене з букетом квітів у зеленій сукні.  Я тоді стояла і дивилася на море.  Через пару днів після того, як вона намалювала я пішла і купила рамку. Тепер цей малюнок висить у мене біля ліжка.
— Поль, як гадаєш, цим дівчатам підійдуть ці вбрання? — каже Степанович і дає мені фотографії суконь.
— Вони прекрасні!  — говорю я.  — Будуть добре підкреслювати лінію талії та стегон.
Викладач дивиться на мене, а потім раптом заявляє:
— Ти дуже добре в цьому розумієшся, дякую тобі величезне!
Останніми були хлопці, які грали на гітарах.  Це було чудово!  Музика охопила весь зал і мені здається, що всім сподобалося. Голосні оплески на весь зал.
— Репетицію закінчено. Дякуємо всім тим хто зміг прийти, ще раз велике спасибі!  — кричить на весь зал викладач та виходить із приміщення. Я забираю рюкзак та йду на другий поверх.
— І ти змогла там сидіти та слухати?  - До мене на плечі кладе руку Маша.  — Скажу так, що це було нестерпно. Я стискаю губи та відходжу від неї.
— Напевно, ти перебільшуєш. Все було чудово і я не розумію, чому ти така агресивна до всіх. — говорю я.
Останнім часом я зовсім не впізнаю Машу.  Вона стала закритішою, неспокійною та до всіх ставиться не з повагою. Звичайно, що мені неприємно, але якось тримаю себе в руках.
— Ну в тебе своя думка, а в мене — своя, — додає подруга. — Але я туди більше ходити не збираюся.
Підходимо до кабінету української мови, подруга стоїть і стукає каблуками, а я входжу до аудиторії, щоб занести свій зошит.
— Привіт, Поліно, — відгукується вчителька. — Ти мені зошит принесла?
— Доброго дня, так, ось, — віддаю їй його. — У Вас все добре? Просто на обличчі усмішки Вашої немає...
— Все гаразд, мабуть, перевтома.
— Більше відпочивайте, — раджу їй я, закриваючи портфель. — І побільше пийте чаю, тим паче, зараз весна, можливо настрій буде змінюватися.
— Дякую тобі за поради, буду користуватися, — відповідає Тетяна Олександрівна. — В тебе ще щось?
— Та ні, я вже йти буду, — підходжу до дверей. — До побачення.
— Пока, Поліно!
На коридорі Маші немає, напевно, вже кудись пішла. До вікна лишаються лічені кроки, і я падаю. Так, як це не звучало різко, але я впала.
— Ай... — тихо промовляю. — Боже... Чого це все зі мною?
— З тобою все гаразд? — запитує хлопець. — Ей!
— Так... Все добре, — потихеньку встаю опираючись на плечі хлопця. — Дякую.
— Голос такий знайомий... Тебе не Поліна звуть?
Я піднімаю голову.
— Поліна, — відповідаю я.
— Мальцева?
— Так...
— Боже, нарешті я тебе зустрів.
Очі бігають по хлопцю, і я ніяк не можу зрозуміти, хто це такий.
— Вибач, що не представився, — каже він. — Мене звуть — Діма. Я друг... Данила. Дані.
Очі наповнюються сльозами, голос починає тремтіти, а в душі наче щось починає нити.  Скільки років минуло...
— Як?! Звідки!? Де він?! — починаю кричати. — Звідки ти мене знайшов?!
— Не кричи, будь ласка, — заспокоює він мене. — Даня... Він скоро приїде сюди.
— Боже... — сідаю на підвіконня. — В якому сенсі?
— Вибач, але мені вже час, — Діма дивиться мені в очі. — Моя задача була передати тобі інформацію.
Силует Діми ховається за натовпом учнів, а я приходжу до тями. Даня... невже після стільки років він приїде сюди?  Назад?  В голові знову ринуть спогади з дитинства, а по щоці тече сльоза.
Нещодавно я думала, що моє життя — суцільна нудьга, яку я повинна пережити, але я помилялася.
Вже скоро прийде до нашого класу новенький, а точніше, для всіх новенький, а для мене — ні. Данило, малий хлопчик( я його ще пам'ятаю таким), який постійно плакав, кричав та збивав всі свої коліна.
Наша остання зустріч була для мене вразливою та жахливою.  То був літній день. Останній день, коли я сміялася:

23 серпня.

Батько Дані крутиться навколо машини, складаючи всі їхні речі. Настав той момент, коли наші спільні кулони роз'єднаються.
— Поліно, я тебе не кидаю, — говорить Даня, обіймаючи мене. — І ніколи не покину. Я їду туди жити, щоб навчиться чогось нового.
— Я...
— Не плач, будь ласка, — Данило витирає з мого лиця сльози. — Ніколи не плач. Ця ромашка тобі. Тримай.
Даня вручає мені квітку, а після сідає в машину і закриває двері.
— Даня...
— Поля...
Тато Дані заводить машину, і вони їдуть.  Я падаю на коліна і починаю голосно кричати, захлинаючись у сльозах.
— Да-а-а-аня!
Пригортаю до серця ромашку. Вона стала для мене найціннішою квіткою і найдорожчою.
Завжди коли я її бачила — згадувала мого найкращого друга, який поїхав від мене. Залишив мене.