Розділ 18. Жінки, яких він назвав слабкими

Повний запис тривав двадцять сім хвилин.

На ньому Олег пояснював Павлові та Вікторії, як використає позику Береста, виведе частину коштів через «Альтеру» й залишить мені відповідальність за подвійні продажі. Називав суми, дати та документи. Наказував покласти готівку в нашу квартиру, якщо я відмовлюся підписати угоду.

— Катерина зламається, коли справа торкнеться Софії, — сказав він. — Вона сильна, доки рятує інших. За себе боротися не вміє.

Я прослухала ці слова один раз. Для експертизи цього вистачало.

Павло дав доступ до підробленої поштової адреси. У чернетках зберігалися листи, які він надсилав від мого імені. Частину текстів диктував Олег у голосових повідомленнях.

За два дні повідомлення про підозру не скасували, але прокурор погодився переглянути її обсяг після експертизи. Олегові та Павлові повідомили про підозру у привласненні коштів, підробленні документів і перешкоджанні розслідуванню. Олега затримали під час спроби забрати з банківської скриньки особисті документи та готівку.

Суд призначив заставу й заборонив спілкуватися зі свідками без адвоката.

Наступного ранку він вийшов із СІЗО. Заставу внесла його мати.

Першою він зателефонував Софії.

Донька показала мені екран.

— Відповідати?

— Це вирішуєш ти.

— А заборона?

— Ти не свідок у фінансових операціях. Але якщо він говоритиме про справу або проситиме щось передати, заверши розмову.

Софія ввімкнула гучний зв’язок.

— Привіт, доню.

— Привіт.

— Я хотів сказати, що зі мною все гаразд.

— Я знаю.

— Те, що показують у новинах, не вся правда.

— Не говори про справу.

— Це мама попросила?

— Адвокат.

— У тебе тепер є адвокат?

— У мами є. Я чула пояснення.

Олег зітхнув.

— Я дуже хочу тебе побачити.

— Поки не хочу.

— Через маму?

— Через тебе. Ти підкинув їй гроші?

— Я не можу це обговорювати.

— Тоді й мені нема чого обговорювати.

Вона завершила дзвінок і поклала телефон на стіл.

— Я правильно зробила?

— Зробила так, як хотіла.

— Ти рада?

— Рада, що не дозволила тиснути. Але не радію, що тобі довелося відмовити батькові.

— Я колись захочу його бачити?

— Можливо. І це не буде зрадою щодо мене.

Софія кивнула, хоча не виглядала переконаною.

Світлана повернулася до Києва після затримання Павла. Вона прийшла до Іванни разом з Оксаною й попросила доповнити показання.

— Олег пообіцяв оплатити реабілітацію чоловіка, якщо я скажу, що не впевнена щодо листів, — пояснила вона. — Я погодилася.

— Чому передумали? — запитала Іванна.

— Гроші не переказав. А потім Павло зізнався.

Я відчула роздратування:

— Тобто якби переказав, ви б мовчали?

Світлана подивилася прямо.

— Не знаю. Хотіла б сказати, що ні. Але вже одного разу мовчала три роки.

Оксана взяла її за руку.

— Мамо, досить виправдовуватися.

— Я не виправдовуюся.

— Ти завжди кажеш, що робила заради нас. Але я не просила підписувати фіктивні акти. Тепер теж не хочу, щоб ти брехала заради татової лікарні.

— Без грошей його випишуть.

— Ми знайдемо іншу клініку. Я працюватиму. Продамо машину.

Світлана заплакала. Я бачила не героїчне прозріння, а виснажену жінку, яка роками обирала найкоротший захист і щоразу збільшувала ціну наступного рішення.

— Компанія не припинятиме законну медичну програму заднім числом, — сказала я. — Якщо договір передбачає реабілітацію, кризова директорка оплатить її незалежно від ваших показань.

— Ви можете гарантувати?

— Перевірю умови. Якщо програма була особистою обіцянкою Олега без рішення компанії, гарантувати не можу.

— Розумію.

Світлана дала повні показання. Передала зошит із переліком виплат Лілії та власні листи Олега.

Лілія також прийшла до слідчого. Визнала, що користувалася моїм посвідченням, отримувала виплати під виглядом послуг і знала про шлюб останні два роки. Її адвокат міг порадити мовчати, але вона погодилася свідчити про будинок, довіреність і спробу продажу.

— Я не роблю це для вас, — сказала вона мені в коридорі.

— Знаю.

— Хочу, щоб Назар колись прочитав справу й не побачив, що його мати брехала до кінця.

— Він не повинен читати все.

— Колись захоче.

— Тоді побачить і те, що ви зупинилися.

Вікторія передала листування з Олегом. Вона знала про «Альтеру» й допомагала оформлювати фіктивні консультації, але стверджувала, що вважала схему тимчасовим фінансуванням із фонду. Її стосунки з Олегом почалися чотири місяці тому. Він обіцяв, що розлучається, продасть частку й переїде до Португалії.

Кожній із нас він продавав інше майбутнє.

Мені — збережений шлюб і компанію.

Лілії — дім та присутнього батька для сина.

Вікторії — нове життя за кордоном.

Світлані — безпеку родини.

Жодної обіцянки він не збирався виконувати повністю.

На засіданні ради Берест заявив, що Вікторія діяла без його відома, й запропонував викупити Олегову частку за ціною, зменшеною на збитки.

— Ви знали про «Альтеру»? — запитала я.

— Знав, що вона бере участь у тендері. Не знав, що власником записаний батько моєї помічниці.

— Вона каже, що діяла в інтересах фонду.

— Нехай доведе.

— Польська компанія має колишнього працівника фонду.

— Він звільнився п’ять років тому.

Марко сидів поруч як консультант аудиторів. Він поклав перед Берестом три платежі.

— Після отримання грошей від «Фортеці» польська компанія перерахувала комісію фонду за управлінські послуги.

— У нас із ними чинний договір, — відповів Берест.

— Чи знали ви джерело коштів?

— Ні.

— Повернете суму?

Берест зрозумів, що питання поставлене не лише для мене. У кімнаті були його юристи й представник банку.