Розділ 17. Він ставить мене під підозру

Повідомлення про підозру мені вручали в тому самому кабінеті, де тиждень тому допитували як свідка.

Левченко прочитав документ спокійно. За версією слідства, я могла знати про третій рахунок, погоджувати виведення коштів і допомагати приховувати подвійні продажі. Підставами були електронні підписи, листи з корпоративної системи, готівка з моїми відбитками та показання Павла.

В аудіозаписі, де Олег планував зробити мене винною, експерти знайшли розрив. Не монтаж, а кількасекундну втрату даних. Адвокати чоловіка використали це, щоб оголосити весь файл ненадійним.

— Ви погоджуєтеся зі змістом підозри? — запитав Левченко.

— Ні.

— Даватимете показання?

Іванна відповіла за мене:

— Після ознайомлення з матеріалами захист надасть письмову позицію.

Суд не обрав тримання під вартою. Я здала закордонний паспорт, зобов’язалася повідомляти про зміну проживання та приходити на виклики.

Біля суду чекали журналісти.

— Пані Бойко, ви визнаєте, що продавали квартири двічі?

— Чи пов’язане розкрадання з коханкою вашого чоловіка?

— Скільки грошей знайшли у вашій квартирі?

Іванна вела мене до машини, не дозволяючи зупинитися. Я мовчала. Увечері новини показали саме це мовчання й фотографію з корпоративного прийому, де ми з Олегом трималися за руки.

Заголовок називав нас «подружжям забудовників, підозрюваним у привласненні мільйонів», хоча Олегові підозру не оголошували.

Він зателефонував після виходу сюжету.

— Можемо зупинити це, — сказав він.

— Відкличеш показання?

— Дам уточнення. Поясню, що рішення щодо рахунку приймали спільно, але ти не знала про подвійні договори.

— А ти знав?

— Ми обоє стали жертвами працівників.

— Я не підпишу таку версію.

— Тоді наступний сюжет буде тільки про тебе.

— Ти замовив перший?

— Журналісти роблять свою роботу.

— Звідки вони знали час суду?

— Спитай Іванну.

Він намагався змусити мене сумніватися в кожному, хто був поруч. Я більше не сперечалася.

— Що хочеш за уточнення?

— Спільну угоду про розлучення, відмову від корпоративних претензій і заяву, що ти не маєш доказів моєї участі в підробленні.

— Ні.

— Подумай про Софію.

— Не вимовляй її ім’я, коли торгуєш моєю свободою.

— Якщо тебе засудять, вона залишиться зі мною.

— Ти саме цього хочеш?

Він не відповів прямо:

— Я хочу, щоб донька мала хоча б одного з батьків.

— Тоді починай поводитися так, щоб вона сама хотіла з тобою говорити.

Я завершила дзвінок і заблокувала номер. Відтепер усі контакти мали відбуватися через адвокатів.

Софія повернулася зі школи раніше. Хтось надіслав класному чату посилання на новину. Двоє однокласників запитали, чи її мама справді крала гроші в людей, які купували квартири.

— Хочу перейти до іншої школи, — сказала вона.

— Посеред року буде складно.

— Я не повернуся туди.

— Давай кілька днів повчишся вдома. Потім вирішимо.

— Ти сядеш у в’язницю?

— Я боротимуся, щоб довести правду.

— Це не відповідь.

— Не знаю, що вирішить суд. Але доказів, що я організувала схему, немає.

— У новинах кажуть, є підписи й гроші.

— Підписи підроблені, а гроші принесли до квартири перед обшуком.

— Тато?

— Я не бачила, хто приніс.

— Чому ти досі його захищаєш?

— Не захищаю. Не називаю фактом те, чого не можу довести.

Софія розплакалася.

— Я ненавиджу ваші факти.

— Я теж.

Вона подзвонила Олегові й попросила сказати слідчому правду. Я чула лише її частину розмови.

— Ти знав про рахунок… Ні, мама не просила… Тату, припини… Якщо ти цього не зробиш, я не хочу тебе бачити.

Після дзвінка вона вимкнула телефон.

— Він сказав, що ти мною маніпулюєш.

— Я не просила телефонувати.

— Знаю. Тому й подзвонила.

Наступного ранку Світлана відкликала частину показань. Через адвоката повідомила, що не може підтвердити: листи від мого облікового запису писав хтось інший. Вона також заявила, що під час передачі носія перебувала під емоційним тиском.

Оксана перестала відповідати.

— Олег погрожує їм, — сказала я.

— Треба довести, — відповіла Іванна.

— Ви з Марком говорите однаково.

— Бо суд не працює з нашим відчуттям очевидності.

Марко з’ясував, що вночі чоловіка Світлани перевели з приватної клініки до іншої лікарні. Рахунки за реабілітацію останні два роки оплачувала «Фортеця» за окремою програмою.

— Після звільнення Світлана втратила б страховку, — сказав він. — Олег міг запропонувати продовжити оплату в обмін на мовчання.

— Знову купує людей нашими грошима.

— Тепер рахунки контролює кризова директорка. Але він може платити особисто.

Я поїхала до Світлани без попередження. Вона не відчинила. За дверима було тихо.

Сусідка сказала, що вночі приїздили двоє чоловіків і допомогли винести речі.

— Вона кудись поїхала? — запитала я.

— Казала, до чоловіка. Більше нічого не знаю.

Я зателефонувала Левченку й повідомила. Він пообіцяв перевірити, чи Світлана в безпеці.

За годину від неї прийшло повідомлення:

«Не шукайте. Я все сказала. Допомогти більше не можу».

Марко перевірив метадані збереженого листування в резервній копії. Повідомлення від мого облікового запису створювалися в різний час, але мали одну особливість: система записувала українську мову клавіатури, а в двох листах апостроф був прямим латинським знаком.

— Це дрібниця, — сказала я.

— Дрібниці й відрізняють одного користувача від іншого.

— У корпоративній системі апостроф може замінюватися.

— Перевірив. На ваших справжніх повідомленнях він типографський. На підроблених — прямий. Так само пише Павло.

Він показав службові листи керівника безпеки.