Розділ 14. Батько на дві адреси

Лілія погодилася на зустріч дітей за однієї умови: Олег не повинен про неї знати до останньої хвилини.

— Він заборонить, — сказала вона телефоном. — Або приїде й перетворить усе на виставу.

Я теж не хотіла зустрічатися потай, але Софія щодня запитувала про брата, а Назар уже знав, що має сестру. Після консультації з дитячою психологинею ми домовилися про коротку прогулянку в людному парку. Жодних розмов про зраду, гроші чи суд. Діти могли познайомитися і вирішити, чи хочуть бачитися ще.

— Якщо хтось із них відмовиться, не тиснемо, — нагадала психологиня. — І не просимо дітей зберігати зустріч у таємниці. Скажіть, що батькові повідомлять дорослі.

У суботу Софія тричі змінювала светр і всю дорогу мовчала. Біля входу до парку запитала:

— А раптом він мене ненавидить?

— За що?

— Бо тато жив із нами.

— Це рішення тата, не твоє.

— Але в мене було більше.

Я не заперечила. У Софії справді було більше часу з батьком, спільних свят і права називати його татом перед усіма.

Лілія чекала біля кав’ярні. Назар тримав її за руку й розглядав кожну дівчину, що проходила повз. Коли ми підійшли, він одразу впізнав Софію.

— Ти моя сестра?

— Схоже, так, — відповіла вона.

— Тато казав, ти висока.

— А він казав мені, що ти син його партнера.

Я торкнулася доньчиного плеча. Софія зрозуміла.

— Тобі подобається футбол? — запитала вона.

Назар заговорив одразу. Розповів про улюбленого гравця, стадіон і м’яч із підписом команди. За кілька хвилин вони пішли до майданчика. Ми з Лілією сіли на лаву, звідки було добре видно дітей.

— Він учора питав, чому тато більше не приходить, — сказала вона.

— Що ви відповіли?

— Що дорослі посварилися через важливі речі, але це не його провина.

— Правильно.

— Не треба оцінювати мене як матір.

— Я не оцінюю.

— Оцінюєте. Просто мовчки.

Я подивилася на дітей. Софія показувала Назарові щось у телефоні.

— Можливо, — сказала я. — Ви знали про мене й користувалися моїм посвідченням.

— Знала, що чиню неправильно.

— Навіщо погодилися забрати носій?

— Олег сказав, що ви після операції просили допомогти. Я мала зайти до сховища, підписати журнал і віддати сумку Павлові.

— Ви вдягнули маску й окуляри.

— Бо боялася камер.

— Отже, розуміли, що я не просила.

— Так.

Лілія не намагалася виправдатися. Це не знімало злості, але робило розмову можливою.

— Чому допомогли мені тепер?

— Бо побачила квитки Олега. Спочатку думала, що другий на моє ім’я. Потім він сказав продати будинок і віддати гроші. Я зрозуміла: нас із Назаром він теж залишає.

— Якби квиток був ваш, ви поїхали б?

Вона довго мовчала.

— Того дня — можливо. Тепер не знаю.

— Чесна відповідь.

— Вам від неї легше?

— Ні.

Назар упав із невисокої перекладини. Ми обидві підвелися, але Софія вже допомагала йому встати. Він оглянув долоню, переконався, що крові немає, і побіг далі.

— Олег не дозволяв мені розповідати про Софію, — сказала Лілія. — Але сам постійно говорив. Показував фото, хвалився оцінками. Назар знав її ім’я.

— А Софія дізналася випадково.

— Бо у вас була офіційна сім’я. Її існування не треба було пояснювати.

Я почула в її голосі давню образу й не захотіла її приймати.

— Це не я змушувала вас жити потай.

— Знаю.

— Тоді не говоріть так, ніби я отримала привілей за ваш рахунок.

— Вибачте.

Ми знову замовкли.

За пів години Софія привела Назара до нас.

— Можна ми зайдемо по какао?

Лілія погодилася. У кав’ярні діти сіли за окремий столик. Назар дістав із рюкзака маленький альбом із фотографіями. На першій сторінці був він із Олегом.

Софія гортала мовчки. Я бачила кадри з моря, футбольних матчів, домашніх свят. На одному Олег збирав із Назаром конструктор у тій самій футболці, в якій потім спав поряд зі мною.

— Це в день, коли він не прийшов на мій концерт, — сказала Софія.

Назар подивився на неї.

— Тато був у мене, бо я хворів.

— Я не на тебе серджуся.

— А на тата?

— Так.

— Мама теж.

Вони прийняли цей факт простіше, ніж ми.

Телефон Лілії задзвонив. На екрані було ім’я Олега.

— Він знає, — сказала вона.

— Відповідайте.

Лілія ввімкнула гучний зв’язок.

— Де Назар?

— Зі мною.

— Я питаю адресу.

— У парку.

— Катерина там?

— Так.

— Негайно забери дитину.

— Вони із Софією знайомляться.

— Я забороняв.

— Ти не можеш заборонити дітям знати одне одного.

— Можу вирішувати, з ким спілкується мій син.

— Разом зі мною. Не замість мене.

Олег завершив дзвінок.

— Він приїде, — сказала Лілія.

— Нехай.

За дванадцять хвилин його автомобіль зупинився біля входу. Олег зайшов до кав’ярні, побачив дітей і сповільнив крок. На мить у його обличчі було щось схоже на радість. Перед ним сиділи син і донька, про спільну фотографію яких він, можливо, колись мріяв.

Потім він подивився на нас.

— Софіє, збирайся.

— Я ще не допила.

— Ми їдемо.

— Я з мамою.

— Тоді чекай у машині.

— Ні.

Олег повернувся до Лілії.

— Я просив не робити цього.

— А я сказала, що Назар хоче познайомитися.

— Ти використовуєш його, щоб домовитися з Катериною про будинок.

— Не говори так перед дітьми, — сказала я.

— Не вказуй мені.

Софія стала між нами.

— Тату, припини. Ми просто п’ємо какао.

— Ти не розумієш, що відбувається.

— Бо ти мені брехав.

Він зблід.

— Я хотів захистити тебе.

— Від брата?

— Від дорослих проблем.

— Назар не проблема.

Хлопчик сидів тихо, стискаючи ложку. Лілія пересадила його ближче до себе.