Розділ 10. Я погоджуюся його пробачити

Обшук закінчився о третій ночі.

Поліцейські забрали готівку, печатку, спортивну сумку, два домашні ноутбуки й документи з сейфа. Код підібрали без Олега: чотири останні цифри номера будинку на Яблуневій і рік народження Назара. Я ніколи не могла встановити такої комбінації, бо до минулого тижня не знала ні адреси, ні дати.

Це зафіксували в протоколі. Іванна наполягла, щоб туди також внесли мої пояснення про змінений код, зникнення робочого ноутбука й сумку, яку я побачила лише того вечора.

Олег стояв у коридорі, схрестивши руки. Коли слідчий запитав, кому належить сумка, чоловік повторив, що не користувався нею понад місяць.

— На ручці є бирка з твоїм номером телефону, — сказала я.

— Я не заперечую, що вона моя. Кажу, що зберігалася в тебе.

— Де саме?

— У багажнику твого автомобіля.

Слідчий попросив нас не сперечатися й повторив запитання Олегові:

— Коли востаннє ви особисто бачили цю сумку?

— Не пам’ятаю точно. Наприкінці минулого місяця.

— Де?

— У гаражі.

— Щойно ви сказали, що в автомобілі дружини.

— Автомобіль стояв у гаражі.

Наш паркінг був підземним і спільним для всього будинку. Окремого гаража ми не мали. Олег зрозумів помилку й подивився на адвоката, який приїхав до нього під час обшуку.

Той попросив припинити розмову до офіційного допиту.

Після від’їзду поліції Олег зібрав речі в іншу валізу.

— Куди ти? — запитала я.

— У готель.

— Чому не до Лілії?

— Після того, що ти їй наговорила, вона мене не впустить.

— Я майже нічого їй не говорила.

— Тобі не треба багато. Ти вмієш зробити так, щоб людина почувалася винною навіть за те, чого не робила.

— А ти вмієш залишати гроші та підроблені договори в чужій квартирі.

Він застебнув валізу.

— Я не приносив сумку.

— Хто тоді?

— Може, твій новий консультант.

— Марко не був у нашому домі.

— Зате був із тобою в банку й біля нотаріуса. Ти знаєш про нього тільки те, що розповіла Іванна.

— А про тебе, виходить, не знала й цього.

Олег узяв пальто.

— Завтра під час допиту подумай, перш ніж робити з мене злочинця. Якщо компанія зупиниться, твої п’ятнадцять відсотків не коштуватимуть нічого.

— Ти вже розповів слідчому, що рахунок контролювала я.

— Я відповідав на запитання.

— Збрехав.

— У документах твоє ім’я.

— І це все, що тобі потрібно?

Він затримався біля дверей.

— Мені потрібно врятувати те, що ми створили. Якщо для цього кожен має відповідати за свої підписи, нехай так.

— Навіть підроблені?

— Доведи.

Двері зачинилися.

До ранку я поспала сорок хвилин. О сьомій зателефонувала Софії. Донька відповіла сонним голосом.

— Я приїду о шостій, як обіцяла.

— Тато сказав, що вночі у вас була поліція.

— Була.

— Тебе заарештували?

— Ні. Провели обшук через справи компанії.

— Бабуся каже, що це ти викликала.

— Обшук дозволяє суд, а не дружина після сварки.

— Ти точно не сядеш у в’язницю?

Я не могла дати гарантії, якої не мала.

— Я не робила того, що розслідують. Сьогодні дам пояснення разом з адвокаткою.

— Тато теж не робив?

— За нього відповідати не буду.

— Бабуся каже, ви хочете посадити одне одного.

— Ми не можемо вирішувати, кого саджати. Це роблять слідчі й суд, якщо знайдуть злочин.

— Можна я ще день побуду тут?

— Ні. Сьогодні повернешся додому.

— Чому?

— Бо в тебе школа, речі й звичне життя. Дорослі проблеми не повинні виселяти тебе з дому.

Софія не погодилася, але сказала, що чекатиме.

На допит ми з Іванною прийшли вчасно. Слідчий Левченко виявився чоловіком приблизно мого віку, в окулярах і темному светрі. Він не намагався налякати чи підтримати мене. Перевірив документи, пояснив права й увімкнув запис.

Перші запитання стосувалися моєї посади, повноважень і системи погодження платежів. Я відповідала коротко. Коли він показав заяву на відкриття третього рахунку, сказала, що бачу свій підпис, але не ставила його й не давала дозволу використовувати електронний ключ.

— Ключ зберігався у вас? — запитав він.

— Так.

— Чи знав пароль чоловік?

— Міг знати. Я використовувала комбінацію, пов’язану з датою нашого знайомства.

— Хтось іще?

— Не повідомляла. Але ноутбук і носій іноді залишалися в офісі.

— Це порушувало внутрішні правила?

— Так.

Я могла пояснити, що в нашому шлюбі не було звички ховати робочі речі одне від одного. Але це не змінювало факту: я недбало зберігала ключ.

Левченко показав договори з одинадцятьма покупцями. Я знала двох менеджерів, які їх оформлювали, але не пам’ятала клієнтів. У кожному документі стояло підтвердження від мого імені.

— Ви отримували винагороду за ці операції?

— Ні.

— На третьому рахунку є два перекази на картку, відкриту на ваше ім’я.

Іванна попросила показати виписку.

Перший переказ — сто п’ятдесят тисяч гривень — провели в день моєї операції. Другий — двісті тисяч — через місяць. Гроші зняли готівкою в касі за дорученням.

— Хто був уповноважений? — запитала я.

Слідчий поклав переді мною копію.

У дорученні значився Павло Романюк.

— Ви підписували?

— Ні.

— Чому не помітили рахунок і картку?

— Вони не відображалися в моєму банківському профілі.

— Банк стверджує, що під час відкриття провів відеопідтвердження.

— З ким?

— Запис витребувано.

— У той час я лежала в лікарні.

— Можна підтвердити?

— Так.

Левченко поставив ще кілька запитань про операцію, відвідувачів і техніку. Олег двічі приїздив до лікарні. Павла я там не бачила.

Потім слідчий відкрив фотографію грошей зі спортивної сумки.