Розділ 9. Моє ім’я під його злочином

— Де моя донька? — запитала я.

Павло стояв переді мною, тримаючи копію заяви. На його обличчі не було тієї впевненості, з якою він заходив до мого кабінету.

— В Олега.

— Адреса.

— Не знаю.

— Ви щойно сказали, що він забрав її зі школи.

— Мені зателефонувала секретарка. Олег попередив, що Софія кілька днів поживе з ним.

Іванна взяла документ.

— Куди подали заяву?

— До служби у справах дітей.

— Вхідний номер?

— На першій сторінці.

— Ця заява не дає права приховувати дитину від матері, — сказала вона. — І висновок приватного психолога без обстеження Катерини не підтверджує небезпеку. Ви це розумієте?

— Я лише передав копію.

— Навіщо? — запитав Марко.

Павло подивився на нього.

— А ви хто?

— Консультант пані Бойко.

— Тоді це не ваша справа.

— Моя, — сказала я. — Чому ви попередили мене?

Він озирнувся на вхід до банку.

— Бо Олег зайшов надто далеко.

— Після шести років вам стало незручно?

— Я не ліз у ваш шлюб.

— Ви підробляли відрядження, видаляли файли й забрали мій ноутбук.

— Ноутбук вилучили за наказом директора.

— Де він?

— У службі безпеки.

— У якому стані?

— Опечатаний.

— Хто має доступ?

— Я.

— Отже, не опечатаний.

Павло стиснув губи.

— Якщо хочете побачити Софію, телефонуйте Олегові, а не допитуйте мене.

— Він не відповідає.

— Відповість.

Я зробила крок до нього.

— Передайте братові Лілії, що я знаю про Варшаву, «Альтеру» й третій рахунок.

— Я її брат.

— Тоді вам не треба нічого передавати.

Він зблід.

— Ви не розумієте, у що втрутилися.

— Це моє ім’я стоїть під документами.

— Саме тому зупиніться. Підпишіть угоду, яку запропонував Олег, і все владнається.

— Для кого?

Павло нічого не відповів.

Іванна зателефонувала до поліції й повідомила, що місце перебування неповнолітньої дитини приховують від матері. Потім зв’язалася зі службою у справах дітей. Заяву Олега зареєстрували лише як звернення. Жодного рішення щодо місця проживання Софії не було.

— Зараз їдемо до школи, — сказала вона. — Візьмемо відео й письмове пояснення, хто забрав дитину. Далі подамо заяву.

— Вони скажуть, що вона з батьком і в безпеці.

— Можливо. Але зафіксують, що він не називає адресу. Це важливо, якщо Олег справді почне спір щодо проживання.

Марко залишився з Павлом біля банку. Я не чула їхньої розмови. Коли ми від’їжджали, чоловіки стояли один навпроти одного, не підвищуючи голосів.

У школі директорка провела нас до кабінету й одразу ввімкнула запис із камери. О 15:27 Софія вийшла через центральний вхід. Олег чекав у холі, розмовляв із охоронцем і показував документ у телефоні.

— Він сказав, що ви в лікарні, — пояснила директорка. — Софію треба терміново забрати.

— Ви телефонували мені?

— Класна керівниця набирала. Не додзвонилася.

Я перевірила телефон. Пропущених не було.

— На який номер?

Директорка назвала останні цифри. Це був мій старий робочий номер, яким я не користувалася три роки.

— У особовій справі є актуальний.

— Перевіримо, чому зателефонували на інший.

Софія на відео не опиралася. Побачивши батька, підійшла й обійняла його. Потім вони разом вийшли.

Це мало б мене заспокоїти. Натомість стало страшніше: Олег не тягнув її силою. Він залишався батьком, якому вона довіряла.

Я написала доньці: «Я не серджуся. Просто повідом, що ти в безпеці. Можеш не казати адресу».

Повідомлення отримало дві позначки, але відповіді не було.

За двадцять хвилин зателефонувала мати Олега.

— Катерино, що ти робиш? — почала вона без привітання.

— Де Софія?

— У мене.

— Дайте їй телефон.

— Спочатку поясни, навіщо лякаєш дитину поліцією.

— Я не знаю, де вона, а Олег не відповідає.

— Вона з рідним батьком і бабусею. Яка поліція?

— Ви в Черкасах?

— Так.

— Дайте слухавку.

— Катю, Олег розповів, що ти влаштувала в компанії. У тебе нервовий зрив. Треба відпочити, а не водити дитину до адвокатів.

— Я не тягала Софію до адвокатів.

— Вона все знає про того хлопчика.

— Бо ваш син шість років приховував її брата.

— Він боявся саме такої реакції.

— Якої? Що дружина запитає, чому оплачувала його другу сім’ю?

Мати Олега замовкла.

— Ви знали, — сказала я.

— Не відразу.

— Відколи?

— Це не телефонна розмова.

— Відколи?

— Коли Назарові було два. Олег привіз його познайомитися.

Чотири роки. Вона приїздила до нас на Різдво, сиділа за моїм столом, приймала подарунки й розповідала, що виховала сина чесним чоловіком.

— Дайте Софію.

— Не треба зараз налаштовувати її проти тата.

— Якщо за хвилину я не почую доньку, заява в поліцію міститиме й вашу адресу.

Вона образилася:

— Не смій мені погрожувати.

— П’ятдесят секунд.

У слухавці почулися кроки й приглушені слова.

— Мамо? — нарешті озвалася Софія.

— Ти гаразд?

— Так.

— Ти сама захотіла поїхати до бабусі?

— Тато сказав, що ти не дозволиш нам бачитися, поки триває суд.

— Це неправда. Я сказала вчора, що ти можеш із ним спілкуватися.

— Він показав заяву психолога.

— Цей психолог мене не обстежував. Документ неправдивий.

— Ти приїдеш мене забирати?

— Якщо хочеш додому — зараз.

— А якщо залишуся до завтра?

Я затримала дихання.

— Можеш залишитися. Але ввімкни геолокацію і будь на зв’язку. Завтра о шостій я приїду.

— Ти не сердишся?

— Ні. Серджуся на те, що тато збрехав школі й мені.

— Він каже, що захищає мене.

— Я почула. Завтра поговоримо спокійно.