Розділ 6. Донька не повинна платити

Підроблений підпис під наказом відрізнявся від мого більше, ніж той, що стояв на платіжних документах. У ньому правильно відтворили перші літери, але останній штрих пішов угору. Я завжди закінчувала його короткою горизонтальною лінією.

Мабуть, цього разу поспішали.

Я сфотографувала наказ, не торкаючись аркуша, і зателефонувала Іванні зі сходового майданчика.

— Не забирай документ, — сказала вона. — Попроси канцелярію видати засвідчену копію й зареєструй письмове заперечення: наказу не отримувала, підпис не твій.

— Якщо зареєструю, вони знатимуть, що я помітила.

— Після сьогоднішньої наради це вже не має значення. Твої повноваження намагаються припинити, а потім покажуть, що ти погодилася.

— Я можу відмовитися виконувати наказ?

— Відсторонення від систем не дорівнює звільненню. Ти залишаєшся фінансовою директоркою та членкинею ради. Але не намагайся зайти до бази після офіційної заборони. Саме цього від тебе можуть чекати.

Я повернулася до кабінету. Наказ зник.

На моєму столі не було нічого, крім папки з презентацією та чашки, з якої я пила каву вранці. Я перевірила шухляду, хоча точно пам’ятала, що залишила аркуш біля клавіатури.

Секретарка ради директорів сказала, що не бачила документа.

— Хто заходив до мого кабінету?

— Павло Дмитрович. Здається, забирав ваш ноутбук.

Ноутбука теж не було.

— На якій підставі?

— Не знаю. Він сказав, що ви в курсі.

Я попросила зареєструвати заяву про зникнення техніки й аркуша з ознаками підробленого підпису. Секретарка прочитала текст двічі.

— Може, краще спочатку поговорите з Олегом Вікторовичем?

— Зареєструйте.

— У нас такого ніколи не було.

— Тепер є.

Вона поставила вхідний номер і віддала мені копію. За скляними перегородками працівники намагалися не дивитися в наш бік. Я відчула сором, хоча не зробила нічого ганебного. Олег роками користувався тим, що я не хотіла сімейного скандалу в офісі. Тепер навіть звичайна реєстрація документа здавалася мені публічною сценою.

Павло не відповів на дзвінок. Олег написав: «Буду після третьої. Не роби виставу».

Я показала повідомлення Маркові, який чекав у кав’ярні через дорогу.

— Ноутбук забрали? — перепитав він.

— Так.

— Добре, що в суботу ми зафіксували його стан. Погано, що тепер із пристроєм можуть зробити будь-що.

— Там усі мої робочі матеріали.

— Вони й так були доступні адміністраторам.

— І фотографії Софії.

— Змініть пароль до особистого сховища з іншого пристрою. Увімкніть сповіщення про вхід. Але не видаляйте нічого віддалено.

Я зробила це з телефону, поки Марко переглядав копію мого заперечення.

— Хто міг підписати наказ? — запитав він.

— Будь-хто, хто бачив мій підпис.

— Підпис ставили ручкою?

— Так.

— Наказ був оригіналом чи копією?

— Не знаю. На вигляд — оригінал.

— Папір торкалися?

— Я брала його в руки.

— Тоді про відбитки можна забути. Якщо документ з’явиться знову, нам потрібна експертиза підпису.

— Олег скаже, що я брешу.

— Скаже.

— Вас це зовсім не хвилює?

— Мене хвилює, що можна довести.

— Інколи ви нестерпний.

— Іванна попереджала.

Він сказав це без усмішки, але мені вперше за три дні захотілося усміхнутися самій. Я не зробила цього.

Марко розклав на столі схему з назвами компаній.

— Усі чотири отримувачі пов’язані не тільки з братом Лілії. Дві фірми мають контактний номер бухгалтерки «Грін Простору». Третю зареєстрували за адресою квартири її директора. Четверта належить Тарасові Романюку, братові Лілії.

— Це доводить, що платежі пов’язані?

— Для внутрішньої перевірки — так. Для звинувачення в розкраданні — ні. Потрібно встановити, чи виконувалися роботи.

— Не виконувалися. Проєкт ще не має землі.

— Тоді за що проводили підготовчі роботи?

— Саме це я хотіла запитати Олега.

— Не питайте. Зберіть календар проєкту, протоколи земельної комісії, листування з власниками ділянки. Якщо на момент рахунків роботи були неможливі, документи скажуть більше.

Я записала перелік.

— Мій доступ заблоковано.

— Як членкиня ради ви можете офіційно витребувати матеріали через секретаря. Нехай письмово відмовлять.

— Ви завжди змушуєте людей створювати папери?

— Люди люблять брехати усно. На папері стають обережнішими.

Телефон завібрував. Дзвонила класна керівниця Софії.

— Катерино Андріївно, Софія сьогодні не повернулася після великої перерви. Ви забирали її?

Я встала.

— Ні. Коли її бачили востаннє?

— Близько одинадцятої тридцяти. Подруга каже, що Софія пішла додому.

— Вона не вдома.

Я вже набирала доньку. Телефон був вимкнений.

— Що сталося? — запитав Марко.

— Софія зникла зі школи.

— Кому могла зателефонувати?

— Подругам. Бабусі. Батькові.

Я набрала Олега. Він відповів не одразу.

— Софія з тобою?

— Так.

— Де ви?

— У безпечному місці.

— Назви адресу.

— Вона не хоче тебе бачити.

Кілька секунд я не могла вимовити слова.

— Олегу, їй чотирнадцять. Ти забрав її зі школи без попередження.

— Я не забирав. Вона сама зателефонувала й попросила приїхати.

— Дай їй слухавку.

— Зараз не треба.

— Дай телефон Софії.

— Катю, заспокойся.

— Якщо за хвилину я не почую доньку, телефоную в поліцію.

Марко жестом попросив увімкнути гучний зв’язок.

— Не погрожуй, — сказав Олег. — Софія зі своїм батьком.

— Ти не повідомив школу й мене. Я не знаю, де вона.

У слухавці щось зашаруділо.

— Мамо? — голос Софії був тихим.

— Ти гаразд?

— Так.

— Де ти?

— У тата в машині.

— Де саме?