Розділ 5. Людина, яка рахує чужу брехню

Я зателефонувала на невідомий номер. Абонент був поза зоною.

Надіслала повідомлення: «Хто це?»

Відповіді не отримала.

Іванна попросила нічого більше не писати й переслати їй знімок екрана. Марко, якому вона одразу зателефонувала, хотів оглянути телефон до понеділка. Я погодилася зустрітися з ним наступного ранку.

Софія повернулася близько дев’ятої. Я саме складала на кухні перелік справ: банк, нотаріус, зустріч із Берестом, документи ради директорів, розмова з аудитором. Донька побачила списаний аркуш і сіла навпроти.

— Це через тата?

— Частково.

— Він знову не ночуватиме?

— Не знаю.

— Можеш сказати йому, щоб не приходив.

Я відклала ручку.

— Чому?

— Бо він злий.

— Він тобі телефонував?

— Приїздив до кінотеатру.

У мене похололи пальці.

— Коли?

— Після сьомої. Написав, щоб я вийшла. Сказав, що ви посварилися через компанію і ти хочеш забрати її собі.

— Що ще?

— Що ти дуже нервуєш і можеш наговорити про нього поганого.

Я повільно вдихнула. Олег просив не втягувати Софію, а через кілька годин першим розповів їй свою версію.

— Він просив тебе щось зробити?

— Ні. Просто не засмучуватися, якщо ви поживете окремо. І пам’ятати, що він мене любить.

— Як ти почуваєшся?

— Не знаю.

— Розсердилася?

— На вас обох.

— Маєш право.

— Ти справді хочеш забрати компанію?

— Я хочу перевірити, що сталося з її грошима. Твій тато не погоджується.

— Він украв?

— Я ще цього не стверджую.

— Але думаєш так.

— Думаю, що він приховав від мене важливі платежі.

— Кому?

Запитання було прямим. Я могла знову попросити часу, але Софія вже стала учасницею конфлікту не з моєї волі.

— Іншій жінці.

Донька завмерла.

— Я знала.

— Звідки?

— Не знала точно. Бачила фотографію в його телефоні.

— Яку фотографію?

— Тато з хлопчиком. Вони були на футболі. Я запитала, хто це, а він сказав, що син партнера. Потім забрав телефон і видалив фото.

— Коли це було?

— Улітку. Хлопчик його син?

Я не відповіла одразу, і Софія зрозуміла.

— Скільки йому?

— Шість.

— У мене є брат?

— Так.

— А всі знали, крім мене?

— Я дізналася позавчора.

— Бабуся знає?

— Не знаю.

— Як його звати?

— Назар.

Софія встала так різко, що стілець ударився об шафу.

— Він назвав мене брехухою через оцінку! — сказала вона. — Пам’ятаєш? Я виправила четвірку на шістку, а він тиждень не розмовляв зі мною. Казав, що без довіри в сім’ї нічого не буде.

— Пам’ятаю.

— А сам шість років…

Вона не договорила й пішла до кімнати. Я наздогнала її в коридорі.

— Софіє, зачекай.

— Не треба мене заспокоювати.

— Не буду.

— І не кажи, що він усе одно хороший батько.

— Не скажу.

Вона подивилася на мене з недовірою.

— Ти завжди його виправдовуєш.

— Можливо.

— Навіть зараз?

— Зараз я намагаюся не змушувати тебе вибирати між нами.

— Він уже змусив.

— Ні. Його вчинки щодо мене не скасовують твоїх почуттів до нього. Ти можеш любити батька й сердитися на нього. Можеш не хотіти говорити. Можеш хотіти почути пояснення. Жоден із цих виборів не буде зрадою щодо мене.

Софія витерла щоки рукавом.

— А ти його ще любиш?

Я не хотіла відповідати красивою фразою, яка приховала б правду.

— Я не можу перестати відчувати все за два дні. Але жити так, як раніше, не буду.

— Я теж.

Вона дозволила себе обійняти, проте за кілька секунд відступила.

— Я хочу побути сама.

— Добре.

Олег повернувся після одинадцятої. Я чекала його у вітальні.

— Ти сказав Софії про компанію, — сказала я замість привітання.

Він поклав ключі на полицю.

— Я мусив пояснити, чому не ночував удома.

— Міг сказати, що ми посварилися. Навіщо звинувачував мене?

— Не звинувачував. Попросив не робити поспішних висновків, якщо ти почнеш налаштовувати її проти мене.

— Вона бачила фотографію Назара ще влітку.

Олег зблід.

— Ти розповіла?

— Так.

— Ми домовилися не втягувати дітей.

— Ми не домовлялися. Ти наказав мені мовчати, а сам поїхав до неї з історією про жадібну матір.

— Я не казав, що ти жадібна.

— Поясни їй різницю.

Він рушив до Софіїної кімнати. Я стала перед дверима.

— Вона не хоче говорити.

— З тобою?

— З тобою.

— Відійди.

— Не зараз.

Олег постукав.

— Софіє, можна зайти?

— Ні, — відповіла вона.

— Нам треба поговорити.

— Не треба.

— Я хочу все пояснити.

— Мені мама пояснила.

Він подивився на мене так, наче я щойно порушила якусь угоду.

— Софіє, мама знає не все.

Двері відчинилися. Донька стояла в піжамі, схрестивши руки.

— А Назар знає все?

Олег не відповів.

— Він знає, що ти одружений? — продовжила вона. — Знає, що я твоя донька?

— Знає, що в нього є сестра.

— А мені ти не сказав, що є брат.

— Я хотів, коли ти станеш старшою.

— Коли? У тридцять?

— Це складно.

— Для тебе.

Вона зачинила двері.

Олег кілька секунд стояв у коридорі. Потім повернувся до мене.

— Задоволена?

— Ти справді питаєш мене про це?

— Ти розповіла їй у найгірший спосіб.

— Я відповіла на пряме запитання після того, як ти першим заговорив із нею про наш конфлікт.

— Треба було зателефонувати мені.

— Щоб ти підготував зручну версію?

— Щоб ми діяли як батьки.

— Як батьки двох дітей чи тільки тієї, з якою ти живеш офіційно?

Олег відвернувся.

— Не говори так, коли вона поруч.