Розділ 3. Ідеальний чоловік повертається додому

Олег заснув раніше за мене.

Він лежав на своєму боці ліжка, поклавши руку під подушку, й дихав рівно. Я знала цю позу. Так він спав після особливо вдалих переговорів, кількох келихів вина або дня, коли встиг зробити все заплановане. Напевно, четвер теж здавався йому вдалим: він відсвяткував шостий день народження сина, повернувся до дружини з піцою і переконав доньку, що затримався на важливій зустрічі.

Я сиділа в кріслі біля вікна з ноутбуком на колінах. Таблиця платежів була відкрита, але останні пів години я дивилася на один рядок: сто вісімдесят шість тисяч за пологи Лілії Романюк.

Коли народжувалася Софія, ми рахували кожну тисячу. Олег тільки залишив будівельну компанію, в якій працював керівником проєкту, й намагався брати приватні замовлення. Я повернулася до роботи через три місяці після пологів, бо одного його доходу не вистачало на кредит і няню. Ми не скаржилися. Принаймні я не пам’ятала, щоб скаржилася. Тоді нам здавалося, що всі труднощі тимчасові й колись ми згадуватимемо про них із гордістю.

Через вісім років він оплатив іншій жінці окрему палату в клініці, лікаря, якого вона сама обрала, і післяпологовий догляд. Оплатив грошима компанії, під моїм підписом.

Я закрила ноутбук о другій ночі, але до ранку не заснула.

О сьомій Олег вимкнув будильник, потягнувся й торкнувся моєї руки.

— Ти вже прокинулася?

— Майже не спала.

— Через звіти?

— Через учорашній день.

Він повернувся до мене. У напівтемряві я не бачила його очей, тільки обриси обличчя.

— Що з ним не так?

— Ти справді хочеш поговорити зараз?

— Якщо ти всю ніч не спала, то хочу.

Я могла відкласти розмову, як радила Іванна. Могла кілька тижнів усміхатися, вечеряти з ним і збирати документи. Але в тому будинку був шестирічний хлопчик, який називав мого чоловіка татом. Я мусила почути хоча б одну відповідь, перш ніж знову сісти з Олегом за один стіл.

— Хто така Лілія Романюк?

Він не здригнувся і не перепитав. Просто забрав руку.

Цього руху вистачило.

— Катю, давай не говоритимемо про це, коли Софія поруч.

— Софія спить.

— Вона може прокинутися.

— Тоді говори тихо.

Олег сів, увімкнув лампу зі свого боку й кілька секунд дивився на підлогу. На ньому була сіра футболка, яку ми купили під час відпустки в Хорватії. Звичайний домашній одяг робив розмову ще огиднішою. Я хотіла б побачити перед собою чужого чоловіка, якого легко виставити за двері. Натомість бачила людину, з якою прожила чотирнадцять років.

— Звідки ти знаєш? — запитав він.

— Це має значення?

— Має. Якщо хтось із працівників поширює особисту інформацію…

— Твою коханку утримує наша компанія. Це не особиста інформація.

— Не називай її так.

— А як називати жінку, з якою мій чоловік має дитину?

Олег різко повернув голову.

— Ти була біля будинку.

Не питання. Висновок.

— Була.

— Стежила за мною?

— Приїхала за адресою об’єкта, застрахованого коштом моєї кредитної лінії.

— Я все поясню.

— Почни з дитини.

Він провів долонею по обличчю, підвівся й зачинив двері спальні. Потім налив собі води з пляшки на тумбочці. Я чекала. Олег умів користуватися паузами. На переговорах мовчання змушувало співрозмовника нервувати й першим пропонувати поступку. Колись він навчив цього й мене.

— Назар мій син, — сказав він.

Я почула ім’я вперше.

— Йому вчора виповнилося шість.

— Так.

— Отже, ваші стосунки почалися щонайменше сім років тому.

— Це сталося один раз.

— І після цього одного разу ти купив їй будинок?

— Я допомагаю своєму синові.

— Ти живеш із ним частину тижня?

— Не живу.

— У будинку є твої речі?

— Кілька.

— Тебе там вважають чоловіком Лілії?

— Катю, ти зараз ставиш запитання, відповіді на які нічого не змінять.

— Для тебе, можливо.

— Для нас.

Він вимовив це спокійно, наче досі мав право вирішувати, що важливо для нас обох.

— Скільки років ти з нею?

— У нас немає таких стосунків, як ти думаєш.

— Я бачила, як ти її цілував.

— Бо в Назара день народження. Там були її батьки. Я не хотів влаштовувати напруження.

— Ти поцілував жінку, щоб її батьки не напружувалися?

— Я невдало пояснив.

— Ти зняв обручку, бо син попросив.

Олег підвів очі. Вони почервоніли від недосипання, але сорому я не побачила.

— Я не пишаюся тим, як усе склалося.

— Як усе склалося? Ти розповідаєш про шість років брехні так, ніби потрапив у затор.

— Я не планував цього.

— Дитину, можливо, не планував. Будинок планував. Страхування планував. Щомісячні виплати планував. Кожну зустріч, про яку брехав мені й Софії, теж планував.

Він помовчав.

— Так, — сказав Олег. — Я брехав. Я боявся втратити тебе й доньку.

— Тому створив ще одну сім’ю?

— Я не створював сім’ю. Я взяв відповідальність за дитину.

— За рахунок моєї власності.

— За рахунок компанії, яку побудував.

Я встала.

— Ми побудували.

— Я не применшую твоєї роботи.

— Ти щойно назвав компанію своєю.

— Бо на мені завжди була остаточна відповідальність. Я знаходив гроші, інвесторів, землю. Коли щось ішло не так, телефонували мені.

— А я рахувала, як виплатити зарплату, коли твої обіцянки не приносили грошей. Продала батькову дачу, щоб ми закрили перший котлован. Заклала офіс, який він залишив мені. Працювала до ночі, поки ти переконував людей, що ми успішні.

— Я пам’ятаю.

— Ні. Якби пам’ятав, не оплачував би свою брехню моїм електронним підписом.

Уперше за розмову він розгубився.

— Про який підпис ти говориш?

— Додаткова угода до кредитної лінії. Платіж «Грін Простору» за будинок. У документах є мої погодження.