Розділ 2. Будинок, куплений моїми руками

Я просиділа в автомобілі двадцять три хвилини.

Час бачила на екрані телефону. Об 11:58 Олег написав: «Зустріч затягується. Не чекай мене на обід». О 12:06 Софія надіслала фотографію двох суконь і запитала, яку вдягнути на суботній день народження подруги. О 12:17 я завела двигун.

За весь цей час із будинку ніхто не вийшов.

Я відповіла доньці, що синя сукня їй личить більше, і поїхала назад до Києва.

У приймальні мене перестріла помічниця Олега.

— Катерино Андріївно, Олег Вікторович просив передати, що після обіду працюватиме поза офісом. І ще Берест телефонував щодо понеділка.

— Де саме працюватиме Олег Вікторович?

Помічниця розгубилася.

— На зустрічах. Він не уточнював.

— Зрозуміло.

У кабінеті на мене чекала Світлана. Вона сиділа на краю крісла, тримаючи сумку на колінах, хоча зазвичай розкладала на моєму столі папери раніше, ніж я встигала привітатися.

— Двері зачиніть, — попросила я.

Вона підвелася й виконала прохання.

— Знайшли документи щодо Лілії Романюк?

— Частину.

— Давайте.

Світлана поклала переді мною тонку папку.

У ній були рахунки приватної клініки, копія договору добровільного страхування та акти на консультаційні послуги. Виконавцем значилася фізична особа-підприємець Лілія Романюк. Вона нібито консультувала нас із питань озеленення прибудинкових територій.

Я переглянула суми. Щомісяця компанія платила їй від сорока до сімдесяти тисяч гривень. Не завжди напряму. Частина проходила через «Грін Простір», одного з наших підрядників.

— Я жодного разу не бачила її звітів, — сказала я.

— Їх приймав Олег Вікторович.

— Хто готував акти?

— Юридичний відділ. На підставі листів від генерального директора.

— Хто проводив платежі?

Світлана стиснула ручки сумки.

— Бухгалтерія.

— Хто саме?

— Я затверджувала.

Вона не намагалася перекласти відповідальність на підлеглих. За інших обставин я поважала б її за це.

— Ви знали, ким вона йому доводиться?

Світлана опустила очі.

— Спочатку ні.

— А потім?

— Здогадалася.

— Коли?

— Приблизно три роки тому.

Я відсунула папку. Мені потрібно було кілька секунд, щоб не сказати першого, що спадало на думку.

— Три роки ви допомагали моєму чоловікові утримувати коханку коштом компанії.

— Я не допомагала. Я виконувала письмові розпорядження керівника.

— Ви головна бухгалтерка, а не людина, яка механічно натискає кнопку. Ви знали, що послуг не надавали.

— Я не могла цього довести.

— Тому й не сказали мені?

— Тому що Олег Вікторович пояснив: це конфіденційні виплати консультантці інвестора. Потім я побачила її з дитиною, коли вони приїздили до нього. Я запитала прямо. Він відповів, що це особисте й вас не стосується.

— Мене не стосується використання грошей компанії, в якій я фінансова директорка?

— Він сказав, що всі витрати компенсує зі своїх дивідендів.

— Компенсував?

Світлана похитала головою.

— Не в повному обсязі.

— Скільки саме він витратив?

— Треба рахувати.

— Ви вже рахували.

Вона подивилася на мене. У її погляді був страх, але не здивування. Світлана готувалася до цієї розмови відтоді, як я зателефонувала.

— За останні п’ять років — близько чотирьох мільйонів двохсот тисяч. Якщо врахувати платежі, які я змогла пов’язати з пані Романюк.

— А є ті, яких не змогли?

— Можливо.

Чотири мільйони двісті тисяч. Це були не абстрактні цифри. Я пам’ятала, як ми відкладали заміну серверів, бо на рахунку бракувало восьмисот тисяч. Як скорочували витрати на страхування працівників. Як я переконувала керівників відділів відмовитися від премій під час першого року великої війни, поки компанія не відновить продажі.

А в цей час ми оплачували Лілії Романюк будинок, лікування й щомісячні «консультації».

— Кредит на будинок теж проводили ви?

— Я не бачила договору купівлі. Кошти перерахували через «Грін Простір» як аванс за комплексне озеленення трьох об’єктів. Олег Вікторович особисто погодив платіж.

— А я?

— У системі є ваш електронний підпис.

— Я цього не погоджувала.

— Я знаю лише те, що зафіксовано в системі.

— Покажіть.

Світлана дістала ноутбук. Знайшла операцію п’ятирічної давнини й розгорнула журнал погоджень. Біля платежу на два мільйони шістсот тисяч стояли два прізвища: моє й Олегове. Час мого підпису — 23:42 неділі.

У той день ми були в Одесі. Софії виповнилося дев’ять, і ми вперше повезли її до моря восени. Увечері сиділи в ресторані біля готелю. Олег кілька разів брав мій ноутбук, бо його власний розрядився.

Я могла підписати платіж не читаючи? Ні. Я не погоджувала навіть рахунок на канцтовари, доки не бачила заявки. Але п’ять років — достатній строк, щоб упевненість почала здаватися самовиправданням.

— Збережіть журнал погоджень і всі пов’язані документи на окремий носій, — сказала я.

— Це порушення внутрішніх правил.

— Тоді сформуйте офіційний пакет для внутрішнього аудиту.

— Аудит має погодити генеральний директор.

— Згідно зі статутом, фінансова директорка може ініціювати перевірку операцій, що стосуються пов’язаної особи або мають ознаки конфлікту інтересів.

Світлана мовчала.

— Пані Романюк — пов’язана з Олегом особа, — продовжила я. — Якщо ви не готові це зафіксувати, напишіть службову записку про те, коли й за яких обставин дізналися про їхні стосунки.

— Він мене звільнить.

— Можливо.

— Я працюю тут десять років.

— Саме тому ви знали, що робите.

Вона зблідла.

— Я не крала грошей.

— Але приховали операції від людини, яка відповідала за них своїм майном. Чому?

— Бо він сказав, що ви знаєте.

— І ви повірили?