Розділ 1. Платіж, якого не повинно було бути

У четвер о пів на дев’яту ранку мені зателефонувала менеджерка банку й запитала, чи погоджую я продовження страхування будинку на вулиці Яблуневій.

Я саме заходила до офісу. У правій руці тримала телефон, у лівій — перепустку, а позаду вже збирався невдоволений гурт працівників. Я приклала картку до зчитувача, пропустила людей і лише тоді перепитала:

— Якого будинку?

— На Яблуневій, сорок сім. Страховий платіж прив’язаний до вашої кредитної лінії. Термін поліса спливає наступного вівторка. Ми надсилали листа панові Олегу, але не отримали відповіді.

Менеджерку звали Дарина. Ми були знайомі років сім, і вона ніколи не телефонувала мені через дрібниці. Наші особисті рахунки та рахунки компанії обслуговувалися в одному банку. Дарина знала, що я не люблю голосових повідомлень, завжди прошу документи на пошту й ніколи не погоджую платежів усно.

— Надішліть мені договір, — сказала я.

— Він уже у вашому кабінеті. Я вирішила зателефонувати, бо сума страхового покриття змінилася, а об’єкт перебуває в заставі.

— Який саме об’єкт у заставі?

Запала коротка пауза. Дарина заговорила повільніше:

— Будинок на Яблуневій придбано із залученням коштів за кредитною лінією, забезпеченою вашою нежитловою нерухомістю на Великій Васильківській. У договорі є ваша згода.

Приміщення на Великій Васильківській дісталося мені від батька. Колись там працювало його маленьке конструкторське бюро, а після ремонту ми здавали офіс в оренду. Олег кілька разів пропонував його продати. Я відмовлялася. Це була єдина велика власність, яку я мала ще до шлюбу.

— Не продовжуйте поліс без мого письмового підтвердження, — сказала я. — І, будь ласка, надішліть повний пакет документів. Не тільки страховий договір.

— Добре. Катерино, якщо підписання відбувалося не за вашої участі, вам варто подати офіційний запит.

— Спочатку я прочитаю документи.

Я завершила розмову й побачила, що двері ліфта майже зачинилися. Притримала їх рукою. Усередині стояв наш керівник відділу продажу Влад, притискаючи до грудей ноутбук.

— Доброго ранку, Катерино Андріївно.

— Доброго.

Він хотів щось запитати, але передумав. Мабуть, у мене був не той вираз обличчя, з яким обговорюють ранкові звіти.

Компанію «Фортеця Девелопмент» ми з Олегом заснували одинадцять років тому. Тоді в нас були два столи в орендованій кімнаті, троє працівників і борг за перший проєкт. Олег знаходив клієнтів та переконував інвесторів. Я складала кошториси, домовлялася з банками, перевіряла кожен платіж і пояснювала підрядникам, чому вони не отримають грошей за роботи, яких не виконали.

Тепер ми займали два поверхи бізнес-центру. На рецепції стояв макет нашого сьомого житлового комплексу. Поруч висіли фотографії зданих будинків, а в переговорній на мене чекали представники інвестиційного фонду.

Я мала сорок хвилин до зустрічі.

Зачинившись у кабінеті, відкрила банківський застосунок. Лист від Дарини вже був у вхідних. У темі значилося: «Продовження договору страхування. Яблунева, 47».

До листа додали дванадцять файлів.

Перший документ я переглянула швидко. Власницею будинку була Лілія Сергіївна Романюк. Ім’я нічого мені не сказало. Площа — сто вісімдесят сім квадратних метрів. Земельна ділянка — дев’ять соток. Страхувальник — Олег Вікторович Бойко.

Мій чоловік.

Я повернулася до першої сторінки й перечитала рядок. Потім іще раз. Помилки не було: повне ім’я, дата народження, номер документа.

У графі про зв’язок із власницею стояло: «уповноважений представник».

Наступним був кредитний договір. П’ять років тому банк надав нам поновлювану кредитну лінію для фінансування поточної діяльності компанії. Я пам’ятала цю угоду. Тоді через затримку дозволів ми могли не виплатити зарплату й не розрахуватися з одним із підрядників. Банк вимагав додаткового забезпечення, тому я погодилася передати в заставу батькове приміщення.

За три місяці компанія отримала гроші від інвестора, і потреба в кредиті зникла. Принаймні я так вважала.

У додатковій угоді, датованій роком пізніше, дозволене використання коштів розширили. Підпис біля мого прізвища був схожий на мій. Надто схожий, щоб одразу назвати його підробленим, і водночас неправильний. Я завжди з’єднувала першу літеру прізвища з наступною. Тут між ними залишили проміжок.

Можливо, я просто намагалася знайти доказ, що не підписувала документа, якого не пам’ятала.

Я відкрила внутрішню систему обліку. Увела адресу в пошук — жодного результату. Перевірила прізвище Романюк. Система показала дві оплати приватній клініці «Медіс»: сорок вісім тисяч гривень два роки тому й двадцять сім тисяч минулої осені. Призначення — медичне страхування ключового працівника.

Посади та особової справи Лілії Романюк у нас не було.

Я набрала Світлану Кравець, нашу головну бухгалтерку.

— Світлано Петрівно, зайдіть до мене.

— Я на восьмому поверсі, у податкових консультантів. За десять хвилин буду.

— Не треба. Скажіть, хто така Лілія Романюк.

Мовчання тривало недовго, але я встигла зрозуміти більше, ніж із відповіді.

— Не пригадую, — нарешті сказала вона. — А що сталося?

— Дві оплати медичного страхування провели на її ім’я як на ключову працівницю.

— Можливо, це консультантка одного з підрядників. Треба подивитися первинні документи.

Світлана пам’ятала напам’ять, скільки ми заборгували постачальникові бетону три роки тому. Вона могла назвати дату останньої перевірки й суму переплати за електроенергію в кожному відділі продажу. Слова «не пригадую» в її виконанні означали, що вона не хотіла говорити телефоном.

— Знайдіть документи й нікому не повідомляйте про мій запит.

— Катерино Андріївно…

— Це розпорядження фінансової директорки.

— Я зрозуміла.

За скляною стіною кабінету пройшов Олег. Побачив мене, усміхнувся і вказав на годинник: зустріч за пів години. На ньому був темно-синій костюм, який ми вибирали разом у Мілані минулої весни. Він виглядав так, як мав виглядати генеральний директор компанії, що просила фонд вкласти двадцять мільйонів євро в новий проєкт: спокійний, упевнений, уважний до деталей.