Розділ 32. Пекельний виклик

Ви гадаєте – це кінець? Дзюзьки! Цей день тривав, і чомусь мені здавалося, що він так просто не має право закінчитися…

Результати оголосили через сорок хвилин. 87,4%. Решта — порожні бланки й жарти. Але жодного "нуля". Мерія була моя.

Я зайшов у кабінет — той самий, де колись сидів коротун із хтивим поглядом на секретарку. Тепер тут буду сидіти я. На столі — купа паперів, кавоварка, яку я одразу увімкнув, і записка від секретарки: "Вітаю, шефе. Кава вже гаряча. Не забудьте підписати реформу".

Я розсміявся. Голосно. Як не сміявся шість тисяч шістсот шістдесят шість років.

Команда зайшла слідом.

Лікс сів на стіл, хвіст гойдався: "Дядьку, ми це зробили! Меми в топі! Рейтинг — космос!"

Фурія кинула апку на диван: "Революція відбулася. Але тепер ти — система. Як тобі, шептуне?"

Корупціонер поправив краватку: "Бонуси для всіх. Офіційно. Підписуй указ, мер."

Святенник посміхнувся: "Гармонія в хаосі. Це можливо. Виявляється."

Я налив усім каву — собі подвійну, без цукру, як у пеклі.

"Дякую, — сказав я. — Ви всі божевільні. Але ви мої божевільні. А тепер... тепер ми будемо керувати цим містом. Не ідеально. Не за правилами. З маленькими гріхами, з великими мемами, з вогнем у серці й бонусами в кишені. Бо якщо не ми — то знову Тінь. А я занадто старий, щоб знову боротися з принтерами."

Вони підняли чашки.

"За хаос!" — сказав Лікс.

"За революцію!" — додала фурія.

"За бонуси!" — реготнув корупціонер.

"За вибір," — тихо сказав Святенник.

«Ви теж двоє тепер в системі» - повернувся я до фурії з корупціонером. – «Мер повинен мати кваліфікованих заступників!»

За вікном місто гуділо. Неонові вогні, затори, сміх, лайка, музика з кафе. Звичайне людське життя. З усіма його маленькими гріхами й великими надіями. Ми сиділи і будували плани, як раптом…

"Ветустусе!»

«Я ж знав, що не може уме так гладко йти!» - посміхнувся я, та, підвівшись, учтиво вклонився візитерці з пекельної адміністрації.

«Люцифер у шоці та сміється! А також просить не забувати про звіт» - проричала вона.

Я посміхнувся: "Передай йому: звіт буде. Але не скоро. Я зараз зайнятий. Я мер."

«Ти не зрозумів, Ветустусе! Він чекає звіт негайно та особисто від тебе!» Вона підійшла… Я від несподіванки впав у крісло, пекельна секретарка крутанула мене в кріслі і ми, з кріслом розтанули, залишивши моїх компаньйонів з відкритими ротами.

Я занадто старий для цього лайна! Не факт, та все таки…

Крісло піді мною раптом здригнулося, ніби хтось увімкнув турборежим. Стіни мого нового мерського кабінету розтанули, запах кави змінився на щось сухе, дороге — суміш старого дубового паркету, дорогого одеколону й ледь вловимий металічний присмак кондиціонованого повітря. Я все ще сидів у тому самому кріслі, тільки тепер воно стояло посеред величезної зали з високими стелями, чорним скляним столом і панорамними вікнами, за якими мерехтів не вогонь, а холодне синювате сяйво, ніби нічне місто, але без жодного теплого вогника.

Переді мною стояв Люцифер.

Він не був чудовиськом. Він був… ідеальним керівником.

Високий, стрункий, років на вигляд п’ятдесяти - п’ятдесяти п’яти, коли вік уже не старість, а статус. Темно-сірий костюм-трійка, зшитий так, що жодна складка не зраджувала руху. Краватка — тонка, кольору темного бордо, зав’язана ідеальним віндзорським вузлом. Манжети сорочки блиснули срібними запонками з маленькими гравірованими печатками — символами, які я впізнав би з будь-якого пекельного реєстру. Волосся — коротке, акуратно зачесане назад, з легкою сивиною на скронях, яка не псувала, а підкреслювала авторитет. Обличчя чисте, аристократичне, з тонкими рисами, високими вилицями й спокійними, майже байдужими сіро-блакитними очима — такими, якими дивляться на тебе люди, які вже давно вирішили все за тебе. Цей образ доповнювали величезні золоті роги.

Він тримав у руках тонкий металевий планшет — не пекельний пергамент, а сучасний девайс з матовим екраном. На ньому крутилася голограма мого виборчого бюлетеня з галочкою біля мого імені. Пальці — довгі, доглянуті, з ідеальним манікюром — ледь помітно постукували по краю корпусу.

«Вету́стусе, — голос його був тихий, оксамитовий, з легким притиском на першому складі, як у людини, яка звикла, що її слухають без повторів. — Шість тисяч шістсот шістдесят шість років бездоганної служби… і ти вирішив, що пенсія — це дозвіл на самодіяльність?»

Я поправив комір. Мій костюм уже не був ілюзією — він став справжнім, трохи пом’ятим, зморшкуватим. Звичайним.

«Добрий вечір, шефе. Або ранок? Час тут завжди якийсь… корпоративний».

Він ледь помітно усміхнувся — кутики губ піднялися рівно на два міліметри, не більше. Це була не посмішка керівника. Це була посмішка людини, яка контролює все і знає, скільки коштує твоя зарплата.

«Ти порушив протокол. Втрутився в людські вибори. Переміг Тінь. Тінь, яка, між іншим, не є нашим ворогом. Вона — інструмент. Балансуючий механізм. Створений не нами. І не тобою. Сваритися з нею — це як подавати скаргу на аудитора з головного офісу. Він не образиться. Він просто внесе тебе до звіту з позначкою «ризикований актив».