Розділ 31. Не такий вже і старий

На щось вплинути не було ні бажання, ні можливості... По факту, як то по-модньому казати – мене забанили! Шепотіти я вже не міг, козирями з рукава я повернув статус-кво. Не кулаками й не пострілами ж змушувати виборців робити свій вибір!

Я стояв на сходах мерії, з пластиковим стаканчиком, в якому парувала кава, дивлячись на це все, і відчував, як мої роги сверблять так, ніби хтось їх чистить наждачкою. Занадто старий для цього цифрового апокаліпсису, але, чорт забирай, саме час показати, що старий демон сильніший за будь-який алгоритм балансу.

Поряд стояв похнюплений Лікс, у якому неможливо було впізнати того живчика, яким він був ще вчора.

"Дядьку, все полетіло під три чорти! Що робимо?!"

Я посміхнувся криво, відчуваючи, як адреналін прокидається в старій демонській крові.

"Вискочко, вище носа! Я й не такі петлі долі розплутував! Та й в пекльній адміністрації ми мали не легше — реформи Люцифера, де пергаменти оживають і самі себе підписують. На цьому етапі ти не зможеш прямо вплинути на результат! У цьому хаосі та з нього порядку ні ти ні я не створимо…

Я сьорбнув кави та ступив уперед, прямо в натовп. Люди стояли, як статуї, але я бачив, як у їхніх очах блимають сірі рядки коду. Перший, кого я торкнувся — дідусь у кепці з написом "Я за порядок".

Я торкнувся його плечі, і раптом… "Я не хочу нуль? Нуль — це коли я прокинуся, а у мене на рахунку нуль? Нуль — це коли я голосую, а нічого не змінюється. Я хочеш змін!"

«Діду, ти щось сказав?» - звернувся я до нього.

«Чого тобі, дідьку? Не заважай!» - сіпнувся дідок і відвернувся від мене.

Ова-ва! Чудасія? Ні, новий скіл!.. я сказала б молодь.

Очі мої прояснилися. Я подивився на людей, потім урни, де вже було чимало бюлетенів. Я попрямував до них…

Проходячи між людей я зчитував їхні думки. Усі (ну майже усі) були зосереджені на тому, що потрібно зробити правильний вибір, і для переважної більшості сірість буття не була бажана, як, чомусь, вважав я, і щонайважливіше – Тінь.

Я продовжив рух уздовж черги, у розумів, що далеко не все втрачено.

А Тінь... Тінь просто стояла і мовчала, з виглядом тріумфатора. Вона більше не шепотіла. Вона чекала. Її сірий контур став прозорішим, ніби вицвітав від сміху й шепотів, від мемів і вогню, від бонусів і молитов.

Я підійшов до останньої урни — великої, прозорої, повної бюлетенів. Усі вони були з галочкою навпроти мого імені. Я поклав руку на кришку й прошепотів у повітря:

"Сіра, ти думала, що нуль — це ідеал. Але нуль — це просто відсутність. А життя — це коли щось відбувається. Навіть якщо це лайно. Навіть якщо це перемога старого демона над системою."

І тоді Тінь заговорила — тихо, майже сумно:

"Ти не виграєш. Ти просто відтермінуєш. Баланс повернеться."

Я посміхнувся:

"Може. Але сьогодні — ні. Сьогодні я переможу. І знаєш що? Це смішно. Я, пенсіонер третього кола, стану мером людського міста. Занадто старий для цього лайна? Та ну його. Я саме вчасно."

Повітря здригнулося. Сірий контур Тіні розтанув, як дим від сигарети, яку ніхто не курив. Люди в черзі почали аплодувати. Спочатку несміливо, потім голосніше. Хтось засвистів. Хтось крикнув: "Ветус! Ветус!"

…І я раптом зрозумів: вони аплодують не мені. Вони аплодують собі.

Аплодисменти котилися хвилею — не як наказ, не як флешмоб, а як спазм живого тіла, яке довго чекало. Хтось сміявся, хтось витирав очі, хтось просто стояв із розгубленою посмішкою, ніби щойно прокинувся після дуже довгого сну без сновидінь.

Лікс підбіг до мене, захеканий, з очима, що світилися, як у демоненяти в перший робочий день.

«Дядьку… я не розумію… ти ж нічого не зробив. Ти ж навіть не шепотів!»

«От саме, — сказав я й допив каву. — Я перестав заважати.»

Система любить, коли їй допомагають ламатися. Алгоритми — вони як старі демони: якщо їх не чіпати, вони самі почнуть жерти власні хвости. А Тінь… Тінь помилилася в одному. Вона думала, що люди хочуть балансу. Ну так, вони його хочуть! Але нуль не основа, а лише частина балансу… Проте, насправді, і найголовніше, люди просто не хотіли, щоб за них вирішували, що їм нічого не треба!

«Тоді ми просто чекаємо!»

«Вже недовго, вискочко, чекаємо!» - кивнув я.

Тим часом черги закінчувалися, а адміністрація поступово опустіла. Залишилося підрахувати голоси і дочекатися оголошення результатів. Тут вже точно я жодним чином ні повпливати, ні взнати результати інакше як офіційно, можливості не мав. Тому я просто попрямував у нас кризовий штаб… за мною потягнулася вервичка з Лікса, Святенника, фурія та золотого жука.

У кабінеті сиділи ми мовчки: кожен думав про своє. Я згадував своє минуле… особливо період Римської республіки, де мій шепіт не раз був вирішальним при прийнятті непопулярних рішень. Людська природа цікава штука: інколи здається уже знаєш наступний крок смертного, а він тобі викине коника, і ти чухаєш роги…

Потім був період Римської імперії! Оу, я там розгулявся… та й не лише я! Кожен демон мав свій клаптик роботи… І що смертні? А вони в кінцевому результаті зробили все, щоб могутня імперія розлетілася на друзки! Ви не уявляєте трагедію в пекельній адміністрації та галас, який підняв Люцифер… Ціле століття розбиралися та шукали винного!