Розділ 30. Баланс, що тріснув

Вибори не почалися — вони вибухнули. Не клацанням урн і шурхотінням бюлетенів, а раптовим тиском у вухах, ніби хтось одночасно відкрив усі вікна в пекельному архіві. Повітря стало важким, наче просочене чорнилом і старим папером. Я стояв на сходах мерії, дивлячись, як черга виборців раптом завмерла — не від захвату, а від чогось глибшого, механічного. Люди дивилися крізь один одного, ніби їхні очі замінили на сканери.

Тінь не прийшла як силует чи голос. Вона прийшла як тиша. Та сама тиша, що панує в коридорі після того, як секретарка грюкнула дверима й пішла на обід. Абсолютна, безшовна, без запаху сірки. І в цій тиші почалося.

Спочатку перестали функціонувати телефони. Не поламалися, не вибухнули, не загорілися — просто перестали бути телефонами. Екрани показували тільки білий прямокутник із чорним текстом: «Оновлення завершено. Баланс відновлено». Люди торкалися їх, перезавантажували, лаялися — нічого. Навіть старі кнопкові «цеглини» в кишенях пенсіонерів показували той самий рядок.

Потім зупинилися ліфти. Не впали, не заїли — просто перестали реагувати на кнопки. Люди заходили, натискали, чекали. Двері не закривалися. Вони стояли відчинені, ніби запрошували: «Залишайтеся на своєму поверсі. Рух заборонено».

Я відчув, як мої ілюзії слабшають. Костюм, що здавався ідеально зшитим італійським, почав просвічуватися — під тканиною проступали старі пекельні лахміття. Навіть BMW на парковці виглядав інакше: блиск зник, кузов став матовим, ніби хтось стер фарбу одним рухом ганчірки.

Лікс підбіг, хапаючи мене за рукав. Його хвіст не смикався — він просто висів, як зламана антена. «Дядьку… меми не постяться. Сервер каже: “Контент не відповідає політиці балансу”. Що це за хрінь?»

Я не встиг відповісти. Згори, з балкона другого поверху, спустився мер. Не пішов сходами — просто спустився, ніби гравітація для нього скасувалася. Його костюм був ідеально випрасований, лисина сяяла, ніби хтось натер її воском. Він посміхався. Не нервово, як раніше. Спокійно. Порожньо.

«Вету́стусе, — сказав він тихо, майже лагідно. — Дякую. Ти зробив усе правильно. Тепер усе на своїх місцях.»

Я спробував шепнути: «Ти не мер. Ти — її маріонетка». Але слова вийшли без сили. Вони просто впали на підлогу, як сухе листя.

Тінь не воювала. Вона не кричала, не кидалася формами чи ботами. Вона просто… прибрала зайве. Зайвим зараз був я. Зайвим став мій хаос. Зайвими стали меми, апокаліптичні твіти, бонуси в конвертах, молитви на серветках. Усе, що створювало тертя, рух, шум.

Фурія стояла осторонь, тримаючи апку двома руками, ніби немовля. Екран був чорний. Вона натискала кнопки, але нічого не відбувалося. Потім вона просто опустила руки. «Я… не відчуваю вогню, — прошепотіла вона. — Він згас. Не згорів. Просто… зник.»

Святенник підійшов до неї, поклав руку на плече. Його крила складалися повільно, ніби папір, що згортається в конверт. «Гармонія… не завжди тепла, — сказав він. — Іноді вона холодна. Як ідеальний порядок.»

Корупціонер сидів на сходинках, розкинувши пачку своїх «чистих форм». Вони більше не шелестіли. Вони лежали мертво, як осіннє листя після першого снігу. Він дивився на них і сміявся — тихо, без звуку. «Знаєш, шептуне… я завжди боявся, що одного дня хабарі перестануть працювати. Ось і дочекався.»

Я подивився на Тінь — точніше, на місце, де вона мала бути. Там не було нічого. Тільки ідеально чисте повітря. Жодної порошини. Жодного запаху. Жодного сліду.

«Ти перемогла, — сказав я вголос, хоча ні до кого конкретно. — Баланс. Нуль. Порядок. Вітаю.»

І тоді сталося найгірше. Я відчув, як мої роги… зникають. Не відрізають, не спилюють — просто розчиняються, ніби їх ніколи не було. Хвіст, що я так довго ховав у штанях, просто перестав існувати. Ілюзія зникла остаточно. Я став… звичайним. Сивим. Втомленим. Зморшкуватим. П’ятдесятип’ятирічним чоловіком у дешевому костюмі, який стоїть на сходах мерії й дивиться, як люди спокійно заходять голосувати.

Вони не кричали. Не сперечалися. Не постили нічого в апках. Вони просто брали бюлетені, ставили галочку навпроти єдиного кандидата — порожнього квадратика з написом «Згода» — і йшли далі.

Лікс підійшов, уже без хвоста. Його очі були звичайними людськими очима. «Дядьку… я забув, як сміятися над мемами. Вони… не смішні. Вони просто… є.»

Я кивнув. Бо що ще сказати?

Раптом повітря здригнулося — один раз, коротко, як сигнал з архіву. З’явилася рогата секретарка. Але цього разу вона не гарчала. Вона просто стояла, тримаючи чистий пергамент. Без тексту. Без печатки. Просто білий аркуш.

«Вету́стусе, — сказала вона спокійно. — Шеф задоволений. Баланс досягнуто. Гріхи… припинили накопичуватися. Реєстр закрито.»

Вона простягнула мені пергамент. Я взяв. На ньому було тільки одне слово, написане моїм власним почерком: «Пенсія».

Потім вона зникла. Разом із нею зникла тиша. Повернулися звуки: клаксони, розмови, сміх дітей десь далеко. Але все звучало… приглушено. Ніби через скло.

Я сів на сходинки. Поруч сів Лікс. Потім підійшли фурія й корупціонер. Святенник стояв трохи осторонь, дивлячись у небо, де більше не було ні крил, ні рогів — тільки сірі хмари.

«І що тепер?» — запитала фурія тихо.

Я знизав плечима. «Тепер… живемо. Без вихору. Без нулю. Просто… живемо.»