Розділ 28. Баланс на межі

Парк біля дільниці, де я запланував зустріч — старий, засипаний опалим листям, схожий на сотні таких самих у містах і містечках. Тепер — це сцена для фарсу: лавки для прохачів, калюжі, що віддзеркалювали вогні ліхтарів. Активістка — синьоволоса фурія, очі горять, як факели на барикаді, — стояла з апкою в руках, бурмочучи "Революція апкою!"; корупціонер — золотокраватковий, пачка паперів тремтить — розсилав "бонуси" виборцям. Журналісти чатували з фотоапаратами.

Лікс не підвів – хлопець, хоч і вискочка з хвостом, чудовий майстр з організації. "Дядьку, парк готовий! – зарепетував він у телефоні, коли я підходив. – Синьоволоса вже блокує лавку апкою, корупціонер ховає бонуси в листі. Чекаємо лише тебе, вихор стартує!".

Я фиркнув: "Тільки без мемів на старті, Ліксе. Тінь чує шум".

Я підійшов, і моя dream-team як по команді встала у мене за спиною. Навпроти зліва корупціонер, а справа – активістка… з ненавистю та нерозумінням ризкали один на одного та на мене

"Шановні, — почав я, прошепотівши 'Слухайте, союз проти тіні'. — Фарс триває, але Тінь рахує. Пекло бачить — сигнали з архівів, форми оживають. Альянс: ти, фуріє, — вогонь апок; ти, золотий, — бонуси порядку; ми — вихор і черга. Трипартія проти нуля. Профіт? Жодного! Але вибори — наша арена, не її". Активістка пирхнула: "Шептун! Маніпулятор! Але... Союз? За революцію!"

Корупціонер кивнув: "Бонуси для всіх? Мир? Я в грі — форми чисті, як сльоза бюрократа!.. але у чому наша вигода?".

Мої опоненти-невдахи переглянулися.

Я ступив крок уперед, і парк ніби стиснувся навколо нас — опале листя хрустнуло під черевиками, наче кістки забутих обіцянок. Мої слова ще гуділи в повітрі, як дзижчання рою, а синьоволоса фурія вже хапалася за апку, ніби за зброю, її пальці танцювали по екрану, ніби на барабані революції. Корупціонер, той золотокраватковий жук, притулив папери до грудей, ніби вони були його єдиним щитом від хаосу.

"Вигода? — перервав я його, голос мій став тихим, як шелест тіні за спиною. — Вигода в тому, щоб не стати нулем у грі когось третього. Тінь не ділить трофеї — вона пожирає все. Твої бонуси, її апки, наші голоси... все в її чорну діру. Альянс — це не шлюб за розрахунком, це пакт про виживання. Ти даєш порядок, фурія — вогонь, ми — вихор, що змете пил з урн. А потім? Вибори — наша арена, де нуль не грає."

Активістка кинула на мене погляд, гострий, як лезо її твітів: "Шептун ти, так, але правду шепочеш. Революція апкою? Ха! Але без твоєї черги — це просто крик у порожнечу. Я в справі! За апокаліпсис, що не спалить нас усіх."

Вона простягнула руку — не для рукостискання, а ніби для клятви, — і її апка блимнула: "Союз проти Тіні. Хештег: #ВихорНеЗламається."

Корупціонер зам'явся, його краватка блиснула в світлі ліхтаря, наче фальшива золота монета.

"Чисті форми... бонуси для всіх... Мир у бюрократії?" — пробурмотів він, ніби пробував слова на смак. Потім, зітхнувши, простягнув пачку паперів — не як хабар, а як договір. "Я в грі, вихоре. Але якщо Тінь почує... не впевнений, що мої бонуси нас врятують."

Ми зчепили руки — троє, як вершини трикутника, що тримає хаос. Святенник поклав свою руку зверху, ніби благословляючи наш альянс і підтверджуючи свою участь у ньому.

Журналісти, ті щури з об'єктивами, виринули з кущів, блимаючи спалахами, наче зірки в пеклі.

"Скандаал! Альянс мрії та бруду!" — зашепотів один, але Лікс, мій вискочка, вже розганяв їх хвостом і жартами: "Леді та джентльмени від преси, шоу без спойлерів! Голосуйте, а не клікайте!"

Але тоді я відчув — холодний подих за спиною. Не вітер, не калюжа. Тінь. Вона чула. Парк раптом став густим, листя закрутилося в мініатюрний смерч, а урни в далині блимнули — ніби очі, що спостерігають.

"Вона рухається, — прошепотів я, не відпускаючи рук. — Баланс на межі. Вихор стартує. Готуйтеся: перша черга — наша."

І в ту мить, коли ми розійшлися — фурія з апкою в кулаці, золотий з паперами під пахвою, а я з командою в тіні — я знав: фарс тільки починається. Тінь не спить. Вона рахує та прораховує наші кроки. А вибори? Вони вже не гра. Вони — війна!

Ми відійшли вглиб парку, де лавки зливалися з тінями дерев, а калюжі ставали чорними дзеркалами для зірок, що намагалися пробитися крізь хмари. Лікс ішов попереду, його хвіст нервово смикався, ніби антена, що ловить сигнали з ефіру.

"Дядьку, це ж бімба! — шипів він, обертаючись. — Синьоволоса вже постить у твіттері: 'Альянс проти монстра'. А золотий... ха, той, мабуть, вже друкує бланки на 'чесні бонуси'. Але Тінь... ти впевнений, що вона не хапне нас за горло прямо зараз?"

Я кивнув, не зупиняючись. Мої черевики чавкали по мокрому листю, а в голові крутилися фрагменти — уривки з архівів, форми, що оживають уночі, голоси виборців, які шепочуть "ні" перед тим, як зникнути. Тінь не була просто метафорою. Вона була системою — алгоритмом, що годувався страхом, корупцією і революційним запалом. Вибори завтра, і це не просто бюлетені чи голоси. Це поле битви, де кожен голос — куля. І Тінь, ця невидима рука, вже запустила свої нитки: фейкові акаунти, що сіють розбрат; боти, що крадуть голоси; архіви, де форми оживають і переписують реальність.

"Впевнений, — відповів я Ліксу, стримуючи подих. — Вона чула наше 'союз проти тіні'. Тепер грає грубіше. Фурія — її перша мішень. Апка її — це вогонь, але Тінь любить гасити полум'я водою сумнівів."