Розділ 27. Сигнал «знизу»

Пентхаус блищав ранковим світлом, яке просочувалося крізь хмари, ніби пернаті начистили сонячний диск до блиску. Місто внизу вже гуділо: пробки ревіли клаксонами, люди товпилися біля кав'ярень, тримаючи телефони, як квитки до фарсу.

Вибори вже завтра, а Тінь уже чухає під рукавом: "Рахунок росте, Вету́стусе. Плати — або нуль множить сам".

Телефон, який я ще годину тому поставив на зарядку, дзижчав, як рій бісів перед аудитом. Лікс — голосове, з ентузіазмом цуценяти, що скуштувало заборонений мед. Я скривився — Лікс, мій протеже, ще не чує Тінь, його роги свіжі, енергію крадуть повільно, крапля за краплею.

Другим — смс від Святенника, коротке, як молитва в черзі: "Не плати вперед. Гармонія — не в нулі, а в паузі. Бачив сигнал? Тінь рахує хмари".

Пернатий, вічний мрійник з крилами під пальто, завжди знав більше, ніж казав, плутаючи притчі з іграми в хованки з Богом.

Третім — дзвінок від мера, тремтячий, як ручка під чистосердечним: "Ветус... скандал у новинах набирає обертів! 'Бійка за хаос' — перша шпальта, камери зняли, як форми летіли! Але рейтинги... плюс двадцять! Ті двоє — активістка блокує вхід, корупціонер розсилає листи 'боротьби з маніпуляціями'! Зустрінемося? Ми переможемо?"

Я дав йому попотіти на лінії — дрібна помста, приємна, як шепіт у вухо грішнику, — і скинув: "Опівдні, пане мере. І принесіть каву.".

Я потер роги під шапкою волосся — зуд сильніший, ніж після зміни кола пекла. Сигнал. Він прийшов уночі, у моєму сні, якщо це можна назвати сном для демона, який не спить, а лише поринає у напівсон. Тінь просочувалася крізь дзеркало: "Сигнал пішов униз, у архіви. Пекло чує. Рогата секретарка ставить печатку".

Ага, та сама коза з приймальні адміністрації мого пекельного офісу — та, що кричала "Ти сам винен, старий рогатий!", коли портал затягнув мене сюди.

Пекло все бачить, навіть мої шепоти в апках, флешмоби з хот-догами, бійки з формами. Колишніх демонів не буває! А Люцифер завжди контролював та контролюватиме усіх своїх підлеглих: це його мандат, як говорять тут чинуші. Ні, шеф, як менеджер – чудовий керівник! Він знав (чому знав, він і знає) кожного демона і біса на ім’я, і за його бажанням йому нададуть повну викладку про діяльність підлеглого, а що вже говорити про пенсіонерів, які на особливому обліку? І особливо про мене, який не сидить рівно на п’ятій точці, а розвернув бурхливу діяльність серед смертних грішників?

Як на мене, то досить дивно, що мене не викликали до пекельної адміністрації з питаннями… чи не прислали до мене червонопиких «безпековиків»… чи не приставили якогось шпика…

Але, напевно, Пекло чекає результату — не мого, а свого. Бо для них вибори — не гра, а черговий реєстр гріхів: скільки душ у вихорі, скільки в черзі. А я? Ну, на пенсії… для них – я пенсіонер, демон третього кола, спеціаліст з дрібних спокус, а не апокаліпсисів.

Профіт? Де мій профіт, чорт забирай? Шість тисяч шістсот шістдесят шість років шепотів "Вкради... збреши... прокляни...", а тепер сію хаос у мерії, бо нудно. Пекло хоче баланс — гріхи на пергаменті, — а я хочу... ну, хоч би посміятися перед рахунком.

Я вискочив з пентхаусу, залишивши красунь самих, BMW заурчав, як ситий дракон, і помчав до мерії. Фойє прибрали і воно блищало, але аура недавніх розбірок витала в повітрі. Охоронець вклонився, ніби королю, і я попрямував у "кризовий кабінет".

Команда вже працювала повним ходом… Лікс примудрився залучити ще кілька смертних, у тому числі мою секретарку… усі були при роботі, а він керував процесами, паралельно розмовляючи по трьох телефонах. Ну, цей здавалося був у своїй стихії, ніби все життя тільки й організовував вибори.

Мер хникав, помахуючи графіком на серветці. Його лисина блищала під лампою, костюм пожмаканий, на сорочці пляма від кави, а на краватці сліди кетчупа. Карикатурний чоловічок, не вартий уваги і поваги… тим не менше просидів стільки часу на троні! Як?

Святенник продовжував малювати  щось схоже на лабіринт з крилами та рогами, що плуталися в абсурдний вузол. Пернатий поринув у себе і здавалося, що в принципі його результат взагалі не цікавить. Процес заради процесу, біг місці, так би мовити, щоб зігрітись.

"Ветус! — вигукнув мер. — Ти врятуєш нас? Мене? Нас? Скандал — це кінець! А ті двоє... вони ще тут, скандалять у фойє!"

Лікс стрибнув: "Дядьку мере, забудь нити — план вогонь! Хакнемо апки, флешмоби з дронами, плебос голосує за шепота!"

Я сів на край столу, склавши руки на грудях, поставив ношу на стілець… а він скрипнув, ніби в знак протесту.

"Гаразд, — сказав я, — Ліксе, ти майстер підготовки. Апки, меми, цирк — роби. А ви пане мере, пийте каву й мрійте, щоб усе було добре. А я... на інспекцію дільниці. Бо сигнал прийшов… Знизу!".

Вони витріщилися — мер зблід, Святенник кивнув "Благословенна пауза!", Лікс засяяв: "Сигнал? Круто, дядьку! Я з тобою!" Я прошепотів у повітря: "Він упевнений, все вийде" — і Лікс розцвів, як новачок у пеклі.

Відкрилися двері і в кабінет влетів один із набраних мною з вулиці членів виборчої дільниці, захеканий і з розпашілим обличчям.

«У нас новий кандидат! Вам потрібно це бачити…» - запинаючись почав він, але я зупинив його.

Черговий сигнал?

Я показав посланцю, що слідую за ним, підвівся і вийшов слідом, залишивши своїх «компаньйонів». Щойно ми вийшли в коридор, повітря затремтіло — ніби принтер оживив, і з тіні виринула вона.