Розділ 26. Пауза ночі

Я вискочив з BMW перед входом у мерію, де вже скупчилися перші "прохачі" — ті самі сірі тіні людського пекла, що вештаються з паперами в руках, ніби з ланцюгами на душах. Сонце ледь пробивалося крізь хмари, ніби Люцифер забув сплатити рахунок за електрику, і повітря пахло кавою з автомата та вчорашнім скандалом. Фойє все ще блищало від розкиданих клаптів форм — трофеї бійки між синьоволосою фурією та золотокраватковим корупціонером. Охоронець, той самий здоровань з червоним обличчям, кинув на мене погляд, ніби я був винен у всьому цьому цирку, але я прошепотів: "Він свій, пропусти з усмішкою". Чоловік розцвів, як грішник після сповіді, і відчинив двері.

У "кризовому кабінеті" — маленькій кімнатці з тріснутим столом, що нагадував мій старий пекельний офіс, — вже сиділи вони, моя "команда мрії", якби мрії демона складалися з нудьги та головної болі.

Мер, коротун з лисиною, що блищала під лампою, як фальшива печатка, хникнув першим, помахуючи графіком на серветці:

"Ветус, скандал у новинах! Перша шпальта: 'Бійка за хаос'! Рейтинги впали на 0,5% — це ж кінець! А ті двоє... активістка блокує вхід апкою, корупціонер розсилає листи 'боротьби з маніпуляціями'! Ми ж виживемо у цій круговерті!"

Я зітхнув, сідаючи на край столу — стілець скрипнув, ніби протестував проти моєї ваги втоми. Шість тисяч шістсот шістдесят шість років бюрократії навчили мене, що нитики — це як грішники в котлі: бурлять, але не варять нічого путнього.

"Пане мере, — сказав я спокійно, поправляючи капелюх, під яким роги вже чухалися від цієї "терапії", — скандал — це бензин для вихору. Плебос любить шоу, а не нудні обіцянки. Рейтинги впадуть — і злетять, як душі після апокаліпсису… Ми спостерігаємо звичайну політичну синусоїду…".

Святенник, мій вічний "пернатий опонент", сидів у кутку, малюючи на серветці схему — щось на кшталт лабіринту з крилами та рогами, що перепліталися в абсурдний вузол. Його посмішка була м'якою, як ладан, але очі блищали інфантильним вогником, ніби вся ця гра — просто велика гра в хованки з Богом.

"Вету́сте, друже мій рогатий, — почав він, плутаючи лінії, — пам'ятаєш притчу про паузу перед бурею? 'Грішник шепоче вихор, ангел молиться чергою, а Тінь рахує хмари'. Треба гармонізувати процеси! Ось, дивися, моя схема: ти — хаос, я — порядок, а вибори — той місток, де ми не впадемо... чи впадемо разом?"

Він простягнув серветку, і я ледь стримав регіт — схема виходила як карта пекельної адміністрації після реформи: стрілки крутилися колами, ніби хвіст Лікса в істериці.

А Лікс... о, мій вискочка-протеже, сидів навпроти, вештаючись на стільці, як цуценя, що скуштувало заборонений мед. Його хвіст — той, що він ховав у штанах, але сіпався від адреналіну — ледь не виліз, коли він вискочив з планшетом:

"Ветусе! Пернатий! Мере! Забудьте скиглити — я маю план! Флешмоби з хот-догами на дільницях, дрони з шепотами 'Голосуй за вихор!', апки конкурентів хакнемо мемами #ШепітХаосу! Активістка отримає 'революційні' сповіщення про фейкові протести — хай біжить по місту, як курка без голови! Корупціонер — 'анонімні бонуси' з твістом, де його папери танцюють стриптиз у чаті! Вибори — наша арена, і я рулю підготовкою!"

Я потер скроні — роги зуділи сильніше, ніби Тінь уже надсилала попереджувальний сигнал. Ця "команда" виснажувала більше, ніж тисяча років у третьому колі. Мер — нитик, що ховається за графіками; Святенник — інфантильний мрійник, що плутає молитви з іграми; Лікс — скажений вискочка, чия енергія крала мою, як Тінь краде смак.

"Гаразд, — сказав я, підводячись, — Ліксе, ти — шеф підготовки. Роботи море: апки, меми, весь цирк. Роботи — і не ний, якщо щось піде шкереберть. Пернатий, малюй свої схеми — може, хоч раз вийде лабіринт, де є вихід. Пане мере, пийте каву і мрійте про перемогу. А я... я на 'демонську паузу'. До виборів кілька днів — і мені треба розслабитися, поки ви не довели мене до повного вигорання".

Вони витріщилися — мер зітхнув з полегшенням, Святенник посміхнувся "Благословенна пауза!", а Лікс стрибнув: "Дядьку, ти король! Я все пороблю — хаос буде легендарним!"

Я кивнув, прошепотівши в повітря: "Він упевнений, все вийде" — і Лікс засяяв, як новачок у пеклі.

Вийшовши, не озираючись, — двері клацнули, як печатка на контракті, я опинився на вулиці, де місто дихало холодним грудневим повітрям. Дата? Якесь число якогось місяця, за людським календарем — час, коли смертні щось там святкують, а я… хочу святкувати тишу.

Розслаблення для демона — це не просто лежати на дивані з уявним вином. Це ритуал, де шепоти затихають, а спогади оживають, як старі біси з архівів. Я сів у BMW — двигун заурчав м'яко, — і поїхав містом, де неонові вогні блимали, ніби очі грішників. Спочатку — прогулянка. Не по парку з хот-догом, як уявляв, а просто по вулицях, де калюжі відображали вогні, а люди поспішали додому, бурмочучи про " знижки" і "кредити".

Я припаркувався біля старого парку на околиці — того, де колись шепотів селянам, і ланцюжок гріхів розкручувався на століття. Тепер парк був засипаний опалим листям.

Я пройшовся стежкою… листя шурхотіло під ногами, але звук заспокоював. "Занадто старий для цього лайна", — подумав я, згадуючи, як у Вавилоні шепотів робітникам: "Будуй вище, грішіть сміливіше". Вежа падала, мови плуталися, а Тінь приходила з рахунком — "Платіть часом".

Тоді я втік, ховаючи роги під пальмовим листям, і сміявся з ангелів, що махали крилами від сорому.