Розділ 25. Рахунок у пентхаусі

Ранок видався хмарним та сірим — не просто сірим, а таким, що в’їдався в очі, як пил з архівів після чергової «оптимізації». Небо висіло низько, притискаючи місто до асфальту, і здавалося, що ще трохи — і воно почне вимагати довідку, дозвіл або хоча б печатку. Стіни адміністрації навпроти мого пентхауса були того ж відтінку — сіро-бюрократичного, кольору «тимчасово», «на розгляді» і «зайдіть пізніше». Сонце навіть не намагалося пробитися крізь цю пелену, ніби Тінь вже не просто спостерігала, а офіційно зайняла місто, розіславши відповідні циркуляри вгору і вниз.

Кава в руках була гаряча — занадто гаряча для смертного, але в самий раз для демона, який давно навчився імітувати людські ритуали. Аромат — насичений, густий, з нотками палених душ і трохи — старого паперу. Смаку, втім, я не відчував. Демони не п’ють каву. Вони п’ють реакції. Я ж лише тримав стакан, як усі ці ранкові кавомани з їхніми «лате на винос», «раф без цукру» і обов’язковою тривогою в очах. Треба ж не виділятися. Камуфляж — основа виживання навіть у пеклі, не те що в місті напередодні виборів.

Звичайний ритуал на ранковій терасі: сісти, подивитися вниз, де людський мурашник уже починає метушитися, і вдихнути повітря, насичене очікуванням скандалу. Колись я ненавидів ці ритуали — вони здавалися порожніми, нудними, надто людськими. Але з часом… з часом я помітив, що вони мені подобаються. Як і гіркота чорного варива. Як і цей момент перед бурею, коли ще можна вдавати, що все під контролем.

Телефон дзижчав, як рій бісів перед перевіркою з пекельного аудиту. Спершу — Лікс. Голосове. Він завжди надсилає голосові, бо текст — це «занадто повільно для реального часу». «Дядьку! — адреналін у нього хлюпав через край, мов погано закручена фляжка. — Чати горять! Просто горять! #ШепітХаосу — десять тисяч репостів за ніч! Активістка в твіттері — «Фарс триває, але вогонь не згас!», корупціонер знову в фейсбуці — «Мої бонуси чисті, як сльоза бюрократа!» Ха! Люди скаженіють! Вибори — наша арена!»

Я скривився. Лікс був хорошим — надто хорошим. Молоді роги, гострі, ще без тріщин. Він не чув Тінь. Поки що…

Другим прийшло смс від Святенника. Як завжди — коротке, сухе, без зайвих знаків, наче молитва, яку читають пошепки, щоб ніхто не почув, але всі відчули: «Не плати вперед».

Я зітхнув. Він завжди так. Ні пояснень, ні контексту. Але я знав — він теж відчув сигнал. Просто називав це інакше.

Третім був дзвінок від мера. Я відповів не одразу, дав йому кілька секунд потрястися на лінії — дрібна помста, але приємна.

– Ветус… — голос у нього тремтів, як ручка під чистосердечним зізнанням. – Скандал у новинах. Бійка в фойє — перша шпальта! Камери, крики, папери летять… Але рейтинги! Плюс двадцять відсотків! Розумієш?! Але… ті двоє… активістка і цей… вони не здалися. Вони ще тут. Зустрінемося о десятій?

– О десятій, — підтвердив я і скинув дзвінок.

Телефон полетів на диван — м’який, як совість грішника після хорошої сповіді. Я потер роги під шапкою волосся. Зуд не вщухав з ночі. Так завжди буває, коли Тінь подає сигнал — тихо, без офіційних повідомлень, прямо в пекельні архіви. Там, де зберігається те, що ніколи не повинно було стати реальністю.

«Занадто старий для ранкових дзвінків», — подумав я, дивлячись у вікно. Місто прокидалося повільно і неохоче. Пробки гули, як котли в третьому колі. Вивіски блимали обіцянками «Кава 24/7», «Швидкі кредити», «Чесні новини». А десь там, у фойє мерії, ще валялися клапті форм і папок після вчорашньої бійки.

І все ж… як же солодко було спостерігати цей гамір. Шепотіти, майже непомітно, ніби додаючи перцю в чиюсь каву.

Але шепіт міг почекати. Бо Тінь не любить, коли її ігнорують.

Після скандалу в фойє — коли активістка рвала папери корупціонера, а той махав папкою, як прапором капітуляції, — я відчув її подих. Не холод — ні. Швидше відсутність тепла. Як печатка на контракті, що краде не душу, а смак перемоги. Ти робиш усе правильно, виграєш… і не відчуваєш нічого.

Сон накрив раптово. Як штраф за несплату, який знаходиш у поштовій скриньці без попередження. Хоча… я демон. Я не сплю. Демони «відпочивають» у напівсні — там, де реальність змішується з пекельним туманом, а шепоти лунають ехом, мов клацання пера по пергаменту.

І ось я вже не в пентхаусі.

Нульовий рівень.

Сіра кімната без вікон і дверей. Стіл у центрі — важкий, мов тисяча недописаних гріхів. На ньому — порожній пергамент. Стіни — стопки форм. Незаповнених. Липких від чорнила неіснуючих слів.

Повітря пахло архівним пилом. Тим самим, що осідає в легенях чиновників після кожної «реформи».

І навпроти стояла вона… Тінь.

Не постать — контур. Костюм з сірого пилу, який ніколи не мнеться. Обличчя — як мій власний портрет, але без зморшок цинізму, без усмішки. Гладкий пергамент, що чекає підпису. Очі — порожні поля: «Дата: вічність! Сума: нуль з відсотками».

Хвоста не було. Бо хвіст потребує руху. А Тінь не рухається. Вона просочується.

– Вету́стусе… — прошипіла вона. Голос – як старий принтер, що оживає вночі і друкує штрафи за сон. – Дебати – аперитив. Скандал – закуска. Вибори – основна страва. Але рахунок… рахунок завжди наприкінці.

Вона говорила далі, і з кожним словом кімната ставала важчою.