Розділ 24. Тріумф нікчемності

Арена, яка ще нещодавно гуділа, як вулик, - затихла… ніби стара душа після останнього зітхання — гомін натовпу розтікся вулицями міста. Софіти погасли один за одним, з тусклим клацанням, ніби хтось вимикав свічки в пекельній каплиці, де молитви пахнуть обманом. Тіні витягнулися, обіймаючи сцену довгими пальцями, а місяць над головами — той нахабний срібний свідок — лише холодно блиснув, ніби сказав: "Ваша гра, смертні, але профіт – точно не Ваш!".

Люди розходилися повільно: хтось бурмотів у телефони "Лікс — геній, але Ветус шепотів правду", хтось кидав сміття — порожні стаканчики, клапті форм, — а охоронці зітхали, збираючи цей фарсовий урожай. Хтось ще реготав, згадуючи, як корупціонер послизнувся в калюжі, але сміх згасав, як феєрверк у дощ: весело було, а тепер — додому, до чергової форми на завтрашній день.

Я стояв посеред цієї порожнечі, капелюх зсунутий набік, роги ледь не виднілися в напівтемряві, і відчував, як демонська гордість осідає в грудях — не тріумфом, а тим гіркуватим присмаком, коли шепіт виграє раунд, але знаєш: гра тільки набирає обертів! Маховик запущений, і його вже не зупинити…

 "Занадто старий для аплодисментів, — подумав я, поправляючи краватку, просочену водою й конфеті, — але, чорт забирай, як же приємно дивитися, як плебос розходиться з твоїм вихором у голові".

Лікс вештався поруч, хвіст сіпався від адреналіну, як у цуценяти, що скуштувало заборонений мед, — він хапав мікрофон, ніби той міг ще заревти, і бурмотів: "Дядьку, 62% за хаос! Синьоволоса й золотий — в мінусі, а ми... ми королі! Тепер вибори — і мерія наша, з тендерами в кишенях і формами на смітник!"

Святенник сидів на краю сцени, витираючи чоло хустинкою, що пахла ладаном, — його очі блищали втомлено, ніби після проповіді, де ніхто не каявся.

"Твій хаос, Вету́се, він занадто хаотичний — тихо, із сарказмом, сказав він, — але пам'ятай: у вихорі легко загубити не тільки крила, а й хвіст. А Тінь... вона не розходиться з натовпом. Вона чекає в тіні, рахуючи квитки".

Я хмикнув, не відводячи погляду від останнього ряду трибун, де пара — хлопець з дівчиною — ще обіймалися, ніби дебати були їхнім першим побаченням у пеклі.

"Рахує? Нехай рахує, пернатий. Я шепочу — і цифри танцюють, як грішники на гарячих вугіллях. А ти? Твоя гармонія сьогодні — як черга за автографами: всі стояли, ніхто не отримав".

Лікс пирснув, хапаючи мене за лікоть: "Ходімо, дядьку! Закулісся — шампанське, бабусі з твіттера й план на вибори. Я вже шепнув хлопцям у чаті: 'Голосуйте за шепота, бо форми — для лузерів!' Оце тріумф!"

Я відвів його руку — не грубо, а так, як відганяєш муху від вина, — і ступив до сходів, де тіні вже ховали реквізит: мокрий стілець, розірвані клапті, порожній револьвер з конфеті.

"Тріумф, вискочко? Тріумф — це коли плебос думає, що переміг, а ти тримаєш нитки. А нитки липкі — від соусу, обіцянок і... ну, ти зрозумів. Йди, розважайся. А я перевірю, чи не загубив когось у калюжі".

В принципі: Лікс виконав свою місію, Лікс може йти! Ця гра може мати наслідки для мого протеже, особливо ураховуючи парі без умов і появу Тіні. Та проганяти його, чомусь я так вважаю, - неправильно! Йому затягнуло моє дійство, він у ньому не потоне…

Я пройшовся ареною… неспішно, ніби чекаючи, зо зараз вискочить тінь і пред’явить рахунок! Але ні, не з’явилася… Недоїдки, недопалки… калюжі розлитого мива, папірці та інше сміття тут були присутні. Тіні мерехтіли… та тої, яку я тут шукав - не було. Ні, не навмисно її шукав, просто підсвідомо, будь якого демона, як і простого смертне, тригерить невідомість… яку хочеш чим по-швидше зробити дійсністю! Щоб усе по поличкам, не важливо – хороше чи погане. Та ні, не сьогодні! Тому я попрямував до адміністрації.

Закулісся мерії — то окрема комедія, ніби задній двір пекельної адміністрації, де біси ховають недописані пергаменти. Коридори пахли кавою з автомата й дешевими сигаретами, стіни — сірі, як обличчя чиновників після дедлайну, а двері кабінетів гули від пліток: "Слухав? Ветус той шепнув — і корупціонер утопився у власних формах!"

Я прослизнув повз охоронця — прошепотівши "Він свій, пропусти з посмішкою" — і опинився в маленькій кімнаті для "VIP-гостей": стіл з бутербродами, що зачерствіли за годину, пляшка шампанського без етикетки й телевізор, де повторювали хайлайти дебатів.

Лікс уже був там, розливаючи ігристе в пластикові стакани, а поруч — мер, той самий коротун з лисиною, що нервово крутив ручку, ніби та була ключем від потаємних дверей до Раю.

"Ветус! — вигукнув він, підводячись. — Ти... ти зробив шоу! Унікальне шоу! Рейтинги злетіли, спонсори дзвонять. Але ті двоє... активістка й корупціонер... вони в фойє, скандалять. Кажуть, що ти маніпулював і шахраював. Хочеш, секюріті?"

Я посміхнувся, беручи склянку — шампанське шипіло, як грішник на сповіді: "Секюріті? Ні, пане мер. Я сам... Мій шепіт — мій кращий охоронець! Він справиться краще будь-якого охоронця.".

Хтось не вміє програвати? Тоді потрібно навчити! Ні, відверто зізнаюся, що програш, навіть завідомо відомий – дуже гірка штука для істоти, яка має мінімальні амбіції… адже завжди залишається надія на банальне везіння! Навіть у відверто слабшого спортсмена є надія на фейл з боку суперника… надія, що цей фейл дозволить вилізти на п’єдестал!

Я повільно почав спускатися на сходам у фойє, де чув голоси двох наших невдах. Не поспішаючи, я плив по сходам, наче імператор спускається до підданих у тронну залу.