Розділ 23. «Тіні нульового рівня»

І раптом трибуни завмерли, ніби усі враз ковтнули язика — не від страху, а від тієї втомленої порожнечі, коли фарс переходить у фарс про фарс, а сміх згасає, лишаючи тільки луну: "Так хто платить?"

Місяць над трибунами блищав холодно, як печатка на вічному контракті, і тіні на підлозі витягувалися, ніби пальці, що хапають за останню монету в кишені. Лікс стояв, витріщившись у порожнечу, де Тінь щойно розтеклася чорнилом, його хвіст сіпався, як годинникова стрілка, що відстає від рахунку.

"Чуєш, дядьку, — прошепотів він, хапаючи мене за рукав, ніби дитина , — то що за хрінь? Я не чув про нульове. Мої роги ще не чухалися від такого!"

Я фиркнув, відштовхуючи його — не грубо, а так, як старого вовка від цуценяти, що лізе в пастку за кісткою.

"Сідай, вискочко. Не всі кола для тебе. То не «відки», не біс з хвостом, що краде душі на ярмарку. То Тінь з нульового рівня — пауза між пеклом і раєм, де ніхто не грішить, бо немає сенсу, і не кається, бо немає гріха. Просто... такий собі баланс. Рахунок... Де Бог і Люцифер підписали «договір про невтручання»: ти шепочеш спокуси, пернатий — молитви, а Тінь... нагадує: «За все — платити. Часом, сумнівами, паузами»."

Святенник підвівся поруч, його очі — ті самі, що бачили забагато молитов і забагато падінь, — звузилися, ніби читав старовинний пергамент з підтекстом, де кожне слово — штраф.

"Ти знаєш її, Вету́сте. Як і я. Раз у житті — але достатньо, щоб роги чухалися, а крила тремтіли. Пам'ятаєш Вавилон? Коли вежа падала, а мови плуталися? Я шепотів ангелам: 'Зупиніть хаос милосердям', ти — людям: 'Будуйте вище, грішіть сміливіше'. А Тінь... з'явилася посеред руїн, сіра, як пил від цегли, і сказала: 'Платіть часом. За кожну мову — рік мовчання. За кожну спокусу — століття забуття'. Ми перетиналися з нею тоді — ти втік, ховаючи роги під шапкою з пальмового листя, я — відлетів, махаючи крилами, ніби гнав мух від обіцянок. Вона не гнала. Просто рахувала. І ми заплатили: ти — тисячу років без великих спокус, я — еру без чудес. Здавалось би, нічого страшного — пауза, як вихідні в пеклі. Але платити... о, платити доводиться. Часом, що краде роки, сумнівами, що жеруть душі, паузами, де ти стоїш, дивлячись на порожнечу, і думаєш: 'А на хрін це все?'."

Я кивнув, відчуваючи, як рубін на персні тепліє — не від жару софітів, а від того зуду, що перед бурею в архівах, коли пергаменти оживають і шепочуть: "Ти винен, старий рогатий!".

"Так, пернатий. Раз у житті — але вистачає. Але у мене було й не раз… Мій другий був у Карфагені, коли душі мучеників зависали, ніби пакунки без адреси. Я хапав без розбору — тих, хто не грішив, бо не встиг, і не каявся, бо не вірив. Тих, хто вбивав і убитих… Римлян і карфегенян… А Тінь... виринула з тіні палаючої вежі, сіра, як дим від пороху, і прошипіла: 'Платіть балансом. За кожну душу — хвилину твоєї вічності'. Я заплатив — втратив чергові роки, коли не шепотів жодної спокуси, просто стояв, дивлячись, як люди ріжуть одне одного за 'правильну' молитву 'правильним' богам. Здавалось би, дрібниця — для демона з шістьма тисячами за плечима. Але ті роки... о, ті роки краяли, як ніж по хвосту. Сумніви жерли: «А якщо хаос — не гра, а просто рахунок?»

«Лікс, ти не перетинався з нею — молодий, вискочка, твої роги ще свіжі, як пергамент з друкарні. Тобі пощастило. Поки що. Бо Тінь не гонить — вона чекає. І платити... чорт, платити доводиться. Не кров'ю, не молитвами — часом, що краде сміх, паузами, де фарс здається фарсом про ніщо.»

Лікс витріщився, хвіст закрутився спіраллю, ніби хотів утекти назад у штани: "То ми... програємо? Бо Тінь рахує, а ми граємо? Ветусе, а якщо я шепну їй: 'Іди на хрін, сіра'?"

Я засміявся — тихо, як шелест форм у кадрах, де кожна — пастка: "Прошепочи — і заплатиш подвійне, хлопче. Тінь не грає. Вона... аудитор. З нульового рівня, де баланс — єдиний гріх і єдине спасіння. Звідки? З договору, укладеного до нас усіх. Бог: 'Світло'. Люцифер: 'Тінь'. А нуль: 'Рахунок'. Сьогодні вона тут, бо наше парі з пернатими — не просто шоу. То аудит. Плебос обирає не хаос чи гармонію — обирає, як платити. А ми... ми вже заплатили. Раз. Два… Але ще раз? О, напевно, буде боляче."

Святенник кивнув, його посмішка — м'яка, але з тріщиною, як у дзвона, що б'є про паузу: "І я заплатив другий раз — у Гефсиманському саду, коли шепотів Петру: 'Не зрікайся, тримайся молитви'. А ти, рогатий, шепотів: 'Зрікайся — хаос дасть силу'. Тінь з'явилася між вами, сіра, як олива на каменях, і сказала: 'Платіть часом. За зрікання — три зради, за молитву — три паузи'. Ми перетиналися — і пішли, лишивши рахунок Петру. Він заплатив — тричі. А ми? Ми несли тягар: ти — зрад, я — пауз. Здавалось би, нічого страшного — для вічних, як ми. Але той тягар... о, він накопичується, як пил у архівах, де форми жовтіють від часу. Тінь не зникає. Вона чекає наступного перетину. І платити доводиться — не одразу, а частинами, коли сумніви крадуть смак перемоги."

Я потер роги під капелюхом, відчуваючи, як вони пульсують — не від передчуття гри, а від спогаду про той сад, де олива пахла зрадою, а зірки ховалися за хмарами, ніби боялися рахунку.

"Так, пернатий. Той раз... я шепотів Петру не просто зради — я шепотів свободу. 'Кинь меч, втопися в хаосі — і ти король, а не слуга'. Він кинув — і Тінь прийшла, сіра, як нічний туман, з пергаментом у руці, де поля були порожні, але важкі, як ланцюги. 'Платіть, — прошипіла вона. — За шепіт — пауза в твоїй вічності, Вету́сте. За молитву — пауза в твоїй, святеннику'. Я заплатив — місяць, де не міг шепнути жодної спокуси, просто стояв у тіні, дивлячись, як Петро рве своє волосся, а півні кричать про зраду. Місяць мовчання — здавалось би, дрібниця. Але той мовчання... воно жерло, як кислота по хвосту. Сумніви лізли: 'А якщо хаос — не мій, а просто ілюзія рахунку?' Ти, пернатий, заплатив паузою — тиждень без крил, де не міг полетіти, просто сидів на гілці, шепочучи молитви вітру. Здавалось би, нічого страшного. Але тиждень без польоту для ангела — це вічність, де гармонія здається нудьгою, а не спасінням."