Розділ 20. Тіні не зникають опівдні

Наступного ранку я "прокинувся" — ну, не прокинувся, бо демони не сплять, як ті ваші ледарі в гамаку, а просто розплющив очі на сонці, що пробивалося крізь жалюзі пентхаусу, ніби золоті кинджали з Райського арсеналу. Воно сліпило, як фари вночі в заторі, і я одразу відчув, як роги чухаються — передчуття великої гри, той самий зуд, що й перед апокаліпсисом у мініатюрі.

"Опівдні, — подумав я, потираючи скроні, — чому не опівночі, коли тіні танцюють вальс з демонами? Але ні, мій план хитріший: сонце спалить ілюзію, а мої тіні... о, вони витягнуться, як пальці грішника за останньою соломинкою!"

Я хмикнув, уявляючи, як пернатий святенник морщиться від денного світла — для нього це як бюрократія в Раю, де кожна хмара звітує про чистоту.

Я не став марнувати час на каву чи дзеркало — демони не потребують косметики, а мій вигляд і так солідний: сиве волосся, як попіл з котла, костюм чорний, як смола, капелюх, що ховає роги від допитливих очей. Хвіст я сховав у штанини, ніби сором'язливого змія, і помчав на BMW — двигун заревів, як голодний біс, а шини заскрипіли по асфальту, залишаючи сліди, ніби підписи на пергаменті гріхів. Місто прокидалося повільно: пробки, як черги в пекельній адміністрації, люди з кавою в руках бурчали про "дебати сьогодні" — хештеги вже гуділи в їхніх головах, як рій ос, що я сам накликав напередодні. "Шоу, — шепотів я в повітря, проїжджаючи повз білборд з обличчям активістки, — шоу буде грандіозним, бо навіщо просто слова, як можна з феєрверком душ?"

Арена маячила попереду — велетенський монстр з бетону й сталі, де зазвичай спортсмени гамселили один одного, а тепер... ха, тепер гамселитимуть словами, обіцянками й популізмом. Я припаркувався на VIP-стоянці — здоровило заздалегідь нашептане мною "зарезервував" місце, — і ступив на асфальт, де вже смерділо смаженою олією від лотків і потом від робітників, що тягали банери.

"Хаос чи Світло?" — кричали заголовки на тканині, колихаючись на вітрі, ніби флаги на похоронах совісті. Мікрофони гули в тестовому режимі — низько, басовито, як голодні демони в шлунку перед обідом. А хот-доги... о, ці "ход-доги", як я їх називаю, шипили на грилях, капаючи жиром, ніби сльози грішників на гарячій сковорідці.

"Пане Ветусе! — прогарчав мій здоровило, вискакуючи з дверей, ніби ведмідь з барлогу. Він був на голову вищий за мене, м'язи грали під сорочкою, як котли в кипінні, а посмішка — широка, як паща акули на дієті з душами. — Усе по плану! Натовп валить! Квитки розлітаються, як ход-доги на ярмарку — за годину половина сектору заповнена, а друга половина... ха, вони вже деруть один в одного квитки з рук!"

Я кивнув, поплескавши його по плечу — відчув, як м'язи напружилися, ніби пружини в пастці для мишей, тільки ці миші — виборці з гаманцями.

"Добре, друже, — гаркнув я у відповідь, щоб не відставати від його тону. — Опівдні розпочинаємо, як по маслу! Але дивись: банери — яскравіші, мікрофони — гучніші, а пиво... пиво холодне, як сльози в Раю! І не забудь про VIP-ложу для преси — шампанське, щоб булькало. А то вони напишуть: «Дебати — нудьга!»

Здоровило заржав, як старий двигун, і махнув рукою — робітники сіпнулися, ніби ляльки на ниточках.

"Бажаєте огляд, пане? Коридори готові, гримерки — як палаци для королів гріха!"

Я хмикнув: "Веди, здоровило, але швидко — роги чухаються, а це значить, шоу кличе!"

Ми рушили коридорами — тьмяними, наповненими страхом поразки та адреналіном, що висів у повітрі. Стіни гуділи від відлуння: десь у далині робітники лаялися матюками, що могли б посоромити пекельний лексикон, а підлога липла від поту й розлитого пива.

"А що ви чекали на спортивній арені? — подумав я. — Тут не собор, а колізей!"

Перша гримерка — для синьоволосої фурії, активістки, що рвалася в бій, як торнадо в курнику. Двері прочинені, і я прослизнув у тінь, ніби привид на вечірці. Вона стояла перед дзеркалом — волосся синє, як полум'я в пекельному газі, очі палають, кулак стиснутий, ніби готова пробити стіну. "Революція! — гарчала вона, репетируючи жест, махаючи рукою, як диригент оркестру з бунтарів. — Геть корупцію! Ми рознесемо цю машину, цю ржаву пастку для душ, де тендери крадуть хліб у дітей, а обіцянки — повітря!" Голос її дзвенів, як скло перед розбиттям, а в очах — той самий вогонь, що я люблю: суміш праведного гніву й жаги влади, приправлена ілюзією спасіння.

Я сховався у просторі (я тут і там одночасно), відчуваючи, як серце стукає в ритмі її слів — хаос кличе хаос!

«Твій кулак — ключ до перемоги, дівчино! — прошепотів я тихо, ніби вітер у вухо, проникаючи в її думки, як дим крізь щілину. — Але чи достатньо слів? Плебос хоче не промов, а крові — метафоричної, звісно! Покажи, чи готова ти рвати на шматки за ідею, чи це просто гасло для лайків?»

Її очі спалахнули — не просто блиском, а вибухом, як граната в тихій кімнаті. Вона завмерла на мить, ніби ловлячи мій шепіт, а потім... бам-ба-бах! Схопила стілець — дерев'яний, скрипучий, як стара совість — і жбурнула об стіну з такою силою, що штукатурка посипалася, як конфеті на похоронах чесноти. "Так! За прозорість! За революцію без компромісів! Ми спалимо цю систему дотла!" — заорала вона, а уламки стільця розлетілися по підлозі, дзеленчачи, ніби дзвіночки на шиї грішників.

Я хихикнув з тіні, ховаючи посмішку: "Оце так розігрів, фуріє! Тепер натовп не засне — вони чекатимуть, чи рознесеш ти не тільки стілець, а й опонента!"