Розділ 15. Пустий «трон»

Оголошення перевиборів запалило місто. Майже кожен бачив себе у кріслі мера, кожен бачив розвиток міста по-своєму та обіцяв покращення «вже завтра»… Намічалася боротьба за крісло мера, ніби це трон самого Шефа у пеклі!

Маю звичайно сумніви, що хтось з демонів середньої руки, а тим більше - мілких бісів, навіть смів подумати посунути Шефа з його законного місця. Та тут, у світі людей – усе інакше… чомусь відповідальні посади рідко займають кваліфіковані чи знаючі люди. Лояльність та лизоблюдство грають визначальну роль, а розуміння проблематики та здатність її вирішувати – просто не беруться до уваги. Як наслідок, у кріслі градоначальника опинився лисуватий нікчема з хтивими думками!

Лідерка оголосила, що балотуватиметься: «Я — голос молоді! Ми зламаємо систему, як код у гнилій програмі!»

Її вже колишні соратники, відчувши запах влади, заявили, що вона, як лідер – «ніяка», а їхні алгоритми прозоріші за її гасла. Були й такі, які вважали, що місту потрібна сила…

Активісти, які ще вчора стояли пліч-о-пліч на площі, тепер рвали один одного в мережі, звинувачуючи у зраді, слабкості чи «продажності». Їхні пости сипалися, як попіл, а коментарі палахкотіли гнівом.

Чиновники теж не спали, їхні амбіції гуділи, як котли в пеклі. Тут також можна було спостерігати два напрямки: як м’який та поміркований, так і автократичний та більш жорсткий! Чоловік зі шрамом, протираючи окуляри, шепотів у коридорах мерії: «Я знаю, як тримати місто!» Чиновниця з гулькою, що скидалася на ріг, видавала себе за «голос стабільності»: «Молодь зруйнує місто, я врятую нас від хаосу!»

Решта міста, по суті теж розділилася на два табори. Єдине, що їх об’єднувало – це навіть не жага влади, а бажання позбутися чинного очільника міста. І, відверто кажучи, я з ними був згоден.

А мер? А що мер? Він, відчуваючи, що земля йде з-під ніг, дзвонив мені щогодини, його голос тремтів, як пергамент у пекельному вітрі: «Ветусе, вони всі проти мене! Я не витримаю!».

Я відповідав, попиваючи каву: «Дайте їм поборотися, шефе. Слабкі впадуть, а ми виберемо... нового Вас!».

Усередині я сміявся: новий Ви? Ха, я готував масштабну виставу, у якій сюжет буде максимально закручений, а на сцені будуть усі дійові особи одночасно…

Журналісти підливали масла у вогонь. Їхні статті — «Хто стане новим мером?» і «Скандали перед виборами: правда чи брехня?» — розбирали кожного кандидата на шматки, як демони душу грішника. Вони викопали (не без моєї допомоги) старі з вечірок, переписку з колишніми, відклики з попередніх місць роботи... Одним словом – УСЕ! що могли накопати… чи радше, отримати від мене у користування та використання.

Рудий журналіст писав: «Місто на межі. Хто врятує його від хаосу?» Його партнерка додавала: «Кандидати гризуться, але чи є серед них лідер?» Мережа вибухала коментарями: «Всі продажні!», «Нам потрібен новий герой!» Я читав їхні статті на ноутбуці, посміхаючись.

Але чи потрібен місту, яке погрузло у бюрократії та гріхах герой?

Так минули дні за днями… за цим усім усі й забули згадувати про глобальні проєкти, ініційовані ще чинним очільником міста… Усі, крім мене! Я продовжував роботу і у цьому напрямку, роздаючи вказівки чиновникам, які перебували у мене в підпорядкування.

Ти часом, поки тривали дебати ще навіть не кандидатів, виникло питання реєстрації кандидатів: оскільки виборча комісія не була створена, а окружному секретарю, статечному дядечку років далеко за шістдесят – не довіряв жоден з претендентів у кандидати, і, чого гріха таїти – сам мер особистою персоною!

І що б ви думали? Так, вирішення цього питання знову переклали з хворої голови – на мою рогату… Хто б мав хоч якісь сумніви! Та я б був не я, якби й тут не натворив своїх справ: окружну виборчу комісію я набрав просто на вулиці з мешканців міста, які мені просто сподобалися! Тут були і два безхатьки, і кілька яскравих панків, а також актив із дуже активних бабусь… взяв я одного міма та одного вуличного музиканта, і ще парочку ексцентричних жіночок, яким вночі не спиться! Це був просто джек-пот, а не виборча комісія…

Але хто що не казав, ці люди досить серйозно перейнялися своїми новими ролями!

Реєстрація кандидатів у виборчій комісії була як танець демонів у пекельному колі: крики, звинувачення, папери, що летіли, як попіл над котлом. Лідерка з блакитним волоссям подала документи, але відразу отримала звинувачення в підробці підписів… він своїх же вчорашніх соратників! Кремезний чоловік, гупаючи кулаком по столу комісії, вимагав: «Перевірте всіх, я чистий!» Чоловік зі шрамом і чиновниця з гулькою зчепилися через те, хто з них перший подасть документи, їхні голоси перегукувалися як альт зі контрабасом: «Я раніше подам!» — «Ні, я!»… «Я вище за посадою!» - «У мене досвід роботи на посадах адміністрації понад 20 років!»… і так далі, і таке інше!

Якась руда панянка, намагалася просунути свою кандидатуру, але забула частину документів і верещала: «Це саботаж!». Інший же претендент в кандидати забув з переляку свої анкетні дані, навіть рік народження…

Мер, який вирішив балотуватися знову (куди ж без нього! та й втрата імунітету для нього швидше за все закінчилась би вязницею), стояв осторонь, блідий, як привид, бурмочучи: «Ветусе, це кінець...».

Я ж звичайно «контролював» свою комісію, сформовану з «людей з вулиці», а вона, комісія – тонула в хаосі! Але цього разу – вже без мене: активісти влаштували пікет біля будівлі, скандуючи: «Геть фальшивки! Прозорість зараз!» Журналісти знімали все, їхні камери блимали, як очі демонів у пітьмі. Рудий журналіст строчив у ноутбуці: «Реєстрація на межі зриву: чи здатне місто провести вибори?» Його партнерка вела стрім, її голос різав повітря: «Кандидати гризуться, комісія тоне в скаргах. Хто врятує місто?» Натовп підхоплював: «Новий лідер! Новий лідер!»