Розділ 14. Танець у тіні

Місто палахкотіло, наче котел зі смолою, де гнів кипить, змішуючись із з попелом. Угода, яку я, Ветустус, сплів із демонською майстерністю, розсипалася, як пергамент у пекельному вогні, і тепер кожен смертний у цьому вуличному пеклі бачив себе новим володарем, хоча офіційно про початок перевиборів ніхто не оголошував.

З одного боку мер, який волів би перебувати на посаді довічно… та чиновники, принаймні та їх частина, яка була позбавлена значних амбіцій, і яких влаштовував наявний стан справ. З іншого боку – пасіонарна частина містян, а також амбіційні чинуші, на кшталт антикорупціонера, - які хотіли змін… кожен своїх і для себе!

Активісти з їхніми гаслами, чиновники з їхніми папірцями, навіть мер із лисиною, що відбивала світло — усі готові були рватися до крісла, ніби грішники до останньої краплі води в пустелі Лімбо.

Я сидів у своєму кабінеті, де лампа мерехтіла, наче втомлена душа перед судом, і посміхався. Хаос був моїм полотном, а я — художником, що малює не фарбами, а амбіціями смертних, які самі себе пожирають.

Вже наступний ранок після провалу угоди вдарив у місто, як грім у пекельній бурі. Мережа гуділа, ніби рій демонів, що вирвалися з котла. Хештеги #МістоВимагає та #ГетьПапірці рвали екрани телефонів, а пости активістів, яких я тижнями підбурював шепотом і не тільки, множилися швидше, ніж гріхи в моєму старому журналі.

Лідерка з блакитним волоссям, що звивалось, як полум’я в пеклі, виклала відео: вона стояла на площі перед мерією, тримаючи планшет, ніби меч архангела, і кричала: «Ми не зупинимося! Система гнила, і ми її зламаємо!» Кремезний чоловік із татуюваннями, схожими на змій, що обвивали його шию, махав кулаком перед камерою: «Місту потрібна сила, а не балачки старих!»

Я сидів у кав’ярні навпроти мерії, попиваючи еспресо, гірке, як сльози грішника, і спостерігав через вікно, як натовп росте, а повітря тріщить, ніби перед вибухом котла.

Площа перед мерією була як сцена пекельного театру. Активісти розвернулися на повну, втіливши у життя усі мої рекомендації: сотні молодих людей із плакатами, студенти з ноутбуками, технарі, що стукали по клавіатурах, ніби по барабанах війни, і навіть кілька пенсіонерів, які приєдналися, бо «теж хочуть справедливості».

Лідерка стояла на ящику з-під фруктів, що слугував трибуною, і її голос гримів, як грім над Стіксом: «Ми не підемо, доки мер не відповість за кожне своє слово та не відзвітую про свою діяльність!».

Натовп гудів, як хор грішників, що благають помилування, але я знав: вони не хочуть миру. Вони хочуть влади! І я, Ветустус, демон третього кола, давав їм цей шанс — точніше, ілюзію шансу…

Мер, хапаючись за серце, визирав із вікна свого кабінету, його лисина блищала, як маяк у пекельній імлі.

«Ветусе, вони нас розчавлять! — пробелькотів він, коли я увійшов. — Що робити?»

Я поправив краватку, приховуючи посмішку, і прошепотів, не дивлячись на нього: «Вийдіть до них! Оголосіть перевибори... Нехай думають, що перемогли!»

Його очі розширилися, ніби він побачив дев’яте коло:

«Перевибори? Але я не готовий!»

Я нахилився ближче: «Ви ніколи не готові, шефе… Але я готовий за Вас!»

Він кивнув, тремтячи, як грішник перед судом. Я знав: перевибори — це не мир, а новий котел, де кожен кине свої амбіції в полум’я, а я диригуватиму їхнім танцем.

Під вечір, коли сонце хилилося до обрію, а натовп гудів, як рій демонів, мер вийшов на сходи мерії. Охорона тримала периметр, але їхні руки тремтіли, ніби відчуваючи мою присутність.

Мер, тримаючи мікрофон, що гудів, як мій старий пергаментний журнал, пробелькотів: «Я... ми... оголошуємо дострокові перевибори! Місто заслуговує на новий шанс!»

Натовп вибухнув: одні аплодували, інші свистіли, хтось кинув пластикову пляшку, що пролетіла повз мера, як стріла.

Кремезний чоловік загарчав: «Це тільки початок!»

Я стояв у тіні, біля входу до мерії, і посміхався. Моя симфонія набирала обертів. Але це не був початок… це було продовження чергову акту під моїм чітким керівництвом!

У диригований мною хаос, всупереч моїй волі, як не дивно, увірвалася нова сила — пара журналістів, яких я помітив ще на площі. Він — молодий, із гострим пером і татуюванням на зап’ясті, що звивалось, як мої старі зміїні спокуси. Вона — рудоволоса, з очима, що свердлили, як пекельні лазери, і ноутбуком, який гудів, ніби котел перед вибухом.

Вони називали себе «Голос правди» — пафосно, але смертні клювали. Їхні статті та стріми про протести набирали мільйони переглядів, а хештег #МістоВимагає, який вони підхопили, розлітався у мережі.

Їхні камери ловили кожен жест: як лідерка з блакитним волоссям кричить, як хлопець у худі тицяє пальцем у фальшиві документи, як кремезний чоловік лякає натовп своїм кулаком.

Так як на мене – вони могли стати моїм новим інструментом, хоча й не усвідомлювали цього.

Увечері, після оголошення перевиборів, я «випадково» зустрів їх у кав’ярні біля мерії, де пахло амбіціями та перегонами за владу, в перемішку із смаженою кавою та запашними десертами.

Він строчив на ноутбуці, попиваючи міцну каву, а вона фотографувала площу через вікно, її руде волосся горіло в неоновому світлі. Я підсів, поправляючи краватку, і прошепотів: «Ви бачите правду, але не всю. Хочете інформацію, який розірве мережу?»