Розділ 12: Бунт поколінь

Покоління — це не роки і аж ніяк не різниця років, а стани душі: старі люди, як пергаменти, що гнуться під вагою звичок, проти молодих, що кодять хаос одним дотиком до екранів смартфону. У пеклі час тягнеться інакше: там час як смола, і поколінь немає – лише гріх, вічний і липкий, який проникає у кожен атом... Проте, ти повинен підлаштовуватися під зміни! Ні, я не про дурнуваті реформи, під одну з яких я потрапив та опинився у людському світі… Людство змінюється, з’являються нові спокуси та, відповідно, нові гріхи! І потрібно йти «в ногу з прогресом», інакше, не будучи у тренді – можна втратити себе та кваліфікацію…

Тут, у людському світі, де сонце сходить над містом, що гуде клаксонами й запахом дешевої кави, покоління — це свого роду війна. Склалося так, що старі покоління тримаються за "порядок", а молоді… а молоді, думають, що — за "правду".

А я, Вету́стус, демон третього кола, стою посередині, крутячи Annulus Abyssi, що гудить, як серце грішника перед Коцитом. Мій шепіт — червоний прапорець, що розмахує перед биками, які ще не знають, що арена — моя, правила – мої!

До чого це я? А все почалося з витоку. Моя "електронна приймальня" — перлина, яку я шепнув курував, як один із особливих доручень «вельмишановного» мера, — тріснула, як погано склеєний пергамент! І це при тому, що ця бета-версія просто працювала у тестовому режимі… Як так вийшло? Ну, по-перше, мати диплом про закінчення вишу за спеціальністю «інформаційні технології» не значить з системного адміністратора перетворитися на супер-пупер програміста. Частково, наголошу частково, вилилася в мережу інформація із грифом «Для службового користування». Хтось (звісно, я, через шепіт технареві в кав’ярні: Додай лазівку, щоб перевірити «безпеку») залишив двері відчиненими. За годину, «дивним чином», інформація, яку дехто хотів старанно приховати, вилилася бурхливим потоком в мережу… за наступну годину – 50 тисяч перепостів, хештеги, що блищали, як іскри в пекельному котлі, і гнівні коментарі про корупцію та зловживання. А ще за году – на площі перед мерією молоді люди кричали: "Ми — покоління правди, не папірців!".

Мер подзвонив опівночі, голос тремтів, як у грішника перед судом: "Ветусе, це кінець! Мережа палає, активісти кличуть на площу. Скликай нараду, інакше ми потонемо!

Я кивнув у темряву, шепочучи: "Ти віриш, що я твій рятівник."

Його голос розтанув, як масло: "Так, ти мій козир. Владнай."

Я поклав слухавку, дивлячись на рубін, що блиснув схвально: "Скоро, друже, буде бенкет!"

Ранок у мерії пах кавою з автомата — гіркою, як сльози в четвертому колі, — і роздратуванням, густішим за дим у пеклі. Мій кабінет тремтів від лампи, що мерехтіла, ніби готова здатися, як мої нерви після шести тисяч років, і від могу крику в сторону оторопілих чиновників. Я скликав "кризову раду" (за участю мера, з лисиною, що відбивала світло, який сидів у сторонці та просто спостерігав) на якій я, на чому світ стояв, пісочив нерадивих підлеглих. Секретарка, руда, з очима лані, метушилася з термосом, але кава лишалася недоторканою — повітря дихало гнівом.

На горіхи отримали усі присутні! Навіть «шанованому» меру дісталося через те, що він допустив, щоб настільки «цікаві» документи просто висіли на сервері… Де ж таке бачене?

Катком я пройшов і по системним адміністраторам (розуміючи, а тим самим – насолоджуючись тим, що по суті вони були виконавцями моєї волі).

Мер гримнув кулаком по столу, де папери тремтіли, як душі в Лімбі: "Це саботаж! «Електронна приймальня» вивернула хоч і не усі, але найчутливіші для нас документи! Активісти кричать про «корупцію», їхні пости рвуть мережу, а молодь на площі перед адміністрацією! Все пропало!

Антикорупціонер, протираючи окуляри, додав: "Я бачив кризи, коли ви ще в школі каракулі малювали. Стабільність тримає місто!"

Тим не менше, проблему треба було вирішувати, тому я прийняв рішення (і мер його підтримав, бо був переляканий не менше за інших) вийти на площу та поспілкуватися з молоддю.

За мною вийшла частина чиновників, проте вони старалися не сунутися до натовпу, залишившись просто на сходах мерії. Я ж робив крок за кроком на зустріч натовпу.

Площе зустріла мене гулом… В принципі я не думав, що це матиме такий ефект, тому подумки тішився з того, що все складається навіть краще, ніж планувалося. Натовпу я не боявся, оскільки на кожному із кіл пекла я постійно був змушений перебувати в оточенні сотень і сотень тисяч душ. Тут, по суті, теж саме, тільки у цих душ була оболонка!

Вони не боялися мене! Не тому, що я їм це нашепотів, в просто тому, що у нового покоління не було раболіпного відношення до будь-яких чиновників… добре це чи погано? Не мені судити, але факт залишається фактом!

Так от, сотні душ в тілесній оболонці обступили мене і почали вимагати відповідей! При цьому ні час на роздуми, та й навіть на те, щоб я щось відповів – мені ніхто не давав…

Дівчина з блакитним волоссям, тримаючи планшет, що блимав, як око демона, вистрелила: "Порядок? Ви маєте на увазі кишені, куди стікає бюджет міста? Ми кодили для прозорості — blockchain, AI, а не ваш Excel з дірками! Ми — покоління, що бачить брехню, а ви — дірки, що ховаються за уявною «стабільністю»!

Чиновниця з гулькою на голові замість зачіски, мало не підстрибуєчи з-за нотовпу, що обступив мене, рипнула: "Правда? Ваші протести — це шоу для лайків. Ми годуємо місто, а ви кодите хаос, думаючи, що врятуєте світ!"