Розділ 10. Пекельна рутина

Ах, рутина... Це слово, яке навіть в пеклі ми вимовляли з такою ж огидою, як «податкова реформа» чи «щорічний аудит» тут, у земному житті, згадують звичайні смертні. Там, у вічно киплячій смолі, рутина означала тисячу років одного й того ж: шепіт у вухо грішника, спокуса, що розквітає, як пліснява на пергаменті, запис у вічний журнал, де кожна душа фіксувалася з точністю до міліграма гріха, і черговий ідіот, що волає «Я не винен, це все через … (далі додумайте самі, хоча тут пасує будь-яке оправдання)!». А потім – черга в котельний відділ, де ти мусив підписувати акти про «оптимальну температуру мук», ніби ти не демон, а якийсь клерк з термометром.

Я ненавидів це, бо рутина в пеклі була передбачуваною, як хронічна печія після вечері з Люцифером. Але тут, у людському пеклі, рутина виявилася ще гіршою – бо вона прикинулася прогресом.

Два тижні. Два довгі, липкі, просочені кавою й папірцями тижні, коли я опинився в епіцентрі трьох фронтів одразу: мерія з її двома мегапроєктами (і це мені вдалося «віднявкатися» у цей період від ще десятка подібних), що гналися один за одним, як пси за кісткою з отрутою; активісти з їхніми «мирними» протестами, які я роздмухував, ніби вогнище з тлінних гілок; і, звісно, не можна було забувати про мою основну спеціалізацію. А ще Annulus Abyssi, той рубіновий паразит на пальці, який шепотів мені ночами, що я повинен активніше правдити свою діяльність.

Занадто старий для цього лайна? Ха, я вже почувався як той бідолашний Сізіф, тільки замість одного каменю котив бюрократичні папки, тендери, людські слабкості й цифрові баги, що розмножувалися, як блохи в пекельному шерсті.

Перший тиждень минув у вихорі паперу, клавіатурного клацання й тієї мерзкої бурди, яку тут називають «еспрессо» — чорної, як душа мера, і гіркої, як мої спогади про Вищу демонську школу. Я навчився пити її, бо інакше як відрізнити, де сонце пробивається крізь хмароточу мерії, а де лампа в кабінеті 412, що мерехтить, ніби готова вибухнути від перевантаження?

Два проєкти, недолугі чиновники і я, як диригент пекельного оркестру, розподіляв дирижаблі: «Електронне врядування» - моя перлина, мій маленький апокаліпсис у коді й формах. Я змусив айтішників (тих самих «геніїв» з зарплатами, як у демонів першого кола, і ентузіазмом, як у грішників на сповіді) розробити бета-версію «електронної приймальні».

О, як вони старалися! Кремезний антикорупціонер, той самий, що нюхав мої сліди, як гончий пес на запах сірки, сидів ночами над серверами в підвалі мерії, де пахло пилом і мишами (людськими, звісно), бурмочучи про «безпеку даних» і «шифрування AES-256».

«Пане Ветусе, — казав він хрипким голосом, протираючи піт з лоба, — якщо хтось зламає, то весь бюджет виллється в мережу!»

А я, посміхаючись своєю ілюзійною посмішкою «солідного радника», шепотів йому тихо, ніби вітер з Безодні: «Додай лазівку, друже, для «особливих» запитів – тих, що йдуть до мера напряму. Ти ж знаєш, як це важливо для... стабільності».

Вцілому у мене була ціла купа ідей, і навіть маленький возик, але поспішати не було куди! Було цікаво подивитися на проміжний результат… і я сподівався, що він перевершить мої очікування.

В принципі, як свідчить практика, навіть і без мого втручання, ба більше, навіть без моєї участі – вся затія з електронним врядуванням зійшла б на пси. Не потрібно бути генієм думки, щоб зрозуміти, що та показушність завершиться повним «пшиком», а ще коштами, які осядуть у кишені якого чинуші. Проте, саме через моє втручання, це не залишиться непоміченим: все таємне з часом стає явним! Так і тут – я видам нагора усе…

Паралельно котилася «окружна дорога» (напрямок отого кочення ви можете здогадатися) — той мегафарс з тендерами, де кожен квадратний метр асфальту коштував, як душа короля в добрі старі часи, а на ділі був просто чорною дірою для податків. Мер, мій «шеф» з лисиною, що блищала під лампами наради, і хтивими думками про секретарку (я чув їх, як шепіт вітру), дзвонив щодня о дев'ятій ранку, ніби будильник з пекла:

«Ветусе, терміново! Забудовник тисне, активісти галасують, а ти де? На нараді з фінансами!»

Я кивав у трубку, сидячи в своєму BMW на парковці мерії, де сонце відбивалося від капота, як від рогів, а сам шепотів у ефір: «Ти віриш, що я все владнаю, бо я — твій рятівник, без мене ти пропадеш».

Його голос м'якшав, як масло на гарячій сковорідці: «Звісно, Ветусе, ти ж мій козир!».

На ділі ж я годував обох вовків, тільки вовки були чиновниками з зубами з паперу. У будівельному департаменті я збирав нараду за нараду: панянка з гулькою на голові, яка сиділа за столом, гризучи ручку, і бурмотіла: «Але, пане раднику, розрахунки не сходиться — пісок на 20% дорожчий!».

Це вам не ямки на дорозі у дощ латати! Тут скажено величезний бюджет… тільки усі робили вигляд, що не помічають – де проходитиме нова дорога. Бісові діти – ви ж не приїжджі і на роботу в адміністрацію не з іншої планети прилітаєте!

Проте складалося враження, що або вказівки керівництва не обговорюються, або у кожного з учасників процесу був свій власний інтерес.

Гріх за гріхом, і ось уже фінансовий щурик, той худорлявий тип з окулярами, що рипав, як миша в пастці, ховає пачку готівки в шухляді свого кабінету, бурмочучи: «Це ж інвестиція в майбутнє... моє, бо діти в школі, а дружина...»

Я не втручався – тільки шепотів з-за дверей: «Вона твоя, бери, бо завтра буде пізно, а ти ж заслуговуєш».