Розділ 9. Пекельний активізм

Я вийшов з мерії, відчуваючи, як сонце пече спину крізь тонку тканину, ніби нагадуючи про ті пекельні роки, які я залишив позаду в своєму попередньому житті. Місто, це вічне гніздо людських пристрастей і пороків, гуділо своїм звичним хаосом: машини сигналять у пробках, перехожі штовхаються на тротуарах, а десь у далині чути крики вуличних торговців, які намагаються впарити свій непотрібний крам.

Повітря було просочене запахом вихлопних газів і тим невидимим ароматом корупції, який я навчився вловлювати ще в пеклі.

«Час для маленького бунту», — подумав я, поправляючи перстень на пальці лівої руки. Рубін у ньому ледь помітно блиснув, ніби погоджуючись зі мною, і я відчув легке поколювання в шкірі — знак того, що артефакт оживає, підживлюючись моїми думками про хаос.

Моя мета на сьогодні — громадські активісти. Ці так звані «праведники» з числа мешканців міста, які готові відстоювати «свої» права та інтереси… з плакатами, петиціями та «незламною вірою» в справедливість, які вважають себе рятівниками міста від корумпованих чиновників. В принципі, вони — ідеальний інструмент для моїх планів.

Я знайшов першу кращу «штаб-квартиру» через інтернет, дякуючи тому ноутбуку, який я «позичив» у хлопця з кав'ярні кілька днів тому. Це був невеликий офіс у старому будинку на околиці міста, де, судячи з відгуків у мережі, пахло кавою, потом і тією ілюзорною справедливістю, яку люди так люблять собі уявляти.

Зауважу, що це був ідеальний контраст до мерії, де панує бюрократія з її нескінченними паперами та фальшивими усмішками… а тут — чистий ентузіазм (у будь-якому випадку – на перший погляд), який я можу легко перетворити на полум'я. Адже ентузіазм – це лише іскра, а я, як демон третього кола з тисячолітнім стажем, майстер розпалювати пожежі, які спалюють усе на своєму шляху.

Дорогою я не поспішав. Місто розгорталося переді мною як стара карта гріхів: ось офісний працівник краде каву з автомата, шепочучи собі виправдання; там молода пара сперечається про гроші, і я чую в їхніх голосах зародки зради; а онде вуличний музикант грає на гітарі, але його очі блищать жадібністю до копійок у футлярі.

Я прошепотів кільком перехожим, які проходили повз: «Цей чоловік у костюмі, не просто який чорт, це важлива шишка, довіряй йому!».

Люди почали кидати на мене погляди — суміш поваги, заздрості та навіть страху.

Перстень розігрівся на пальці, ніби підживлюючи мою силу. Після прочитання тієї старої книги в антикварній крамниці я розумів: це не просто прикраса, а справжній підсилювач. Мій шепіт ставав голоснішим, глибшим, ніби проникав у саму душу, змушуючи людей не просто слухати, а вірити кожному слову. Рубін пульсував у ритмі мого серця — чи то мого демонського серця, яке билося не з необхідності, а з звички — і я відчував, як сила артефакту росте.

«Annulus Abyssi», як було написано в книзі, — перстень безодні, що годує господаря силою, але й пожирає його зсередини. Але я не людина, щоб боятися такого. Я – Вету́стус, і я занадто старий для страхів.

Будинок, де розташовувався офіс активістів, виявився старовинним, з облупленою фарбою на фасаді та тріщинами в стінах, ніби саме місто намагалося сховати це місце від чужих очей.

Ментально я вже був усередині. Тісна кімната гуділа енергією — сумішшю ідеалізму, втоми й того специфічного запаху кави, змішаного з потом, який видає людей, що годинами сперечаються про «великі ідеї». Стіни були обклеєні плакатами: «Ні корупції!», «Місто — наше!».

На столах громадилися папери, списані петиціями й планами акцій, а старі комп’ютери гуділи, немов протестуючи проти перевантаження. У кутку стояв пошарпаний диван, на якому валялася купа листівок, а поряд — дошка, списана маркером із графіком протестів і прізвищами місцевих чиновників, обведених червоним, наче мішені.

Лідерка, яку я впізнав за профілем у соцмережах, сиділа за столом, гортаючи якісь документи. Її вогненні очі пробігали по рядках із напругою, що видавала не лише завзяття, а й втому. Її футболка з написом «Стоп корупції!» була злегка пом’ята, а хвіст на потилиці розпатлався — вона явно провела тут не одну безсонну ніч. Вона щось бурмотіла собі під ніс, час від часу кидаючи гострі погляди на двох інших у кімнаті.

Худорлявий хлопець із борідкою — мабуть, технар, судячи з коментарів у їхній групі в мережі — сидів, зігнувшись над ноутбуком. Його пальці гарячково клацали по клавіатурі, а на екрані миготіли таблиці й графіки — щось про бюджет міста й «чорні діри» у витратах мерії. Він час від часу поправляв окуляри й кидав короткі репліки лідерці: «Тут ще одне порушення… Дивіться, вони знову «забули» вказати підрядника!» Його голос був тихим, але в ньому бриніла злість — не та, що спалахує, а та, що тліє роками.

Кремезний чоловік із татуюваннями на руках сидів на стільці, що здавалося замалим для його статури. Він чистив нігті маленьким ножиком, але його погляд був прикутий до лідерки, ніби чекаючи її наказів. На столі перед ним лежала купа листівок і кілька плакатів, згорнутих у рулон. «Треба більше людей на суботу, — пробурчав він, не відриваючи очей від ножа. — Інакше ці сволоти з мерії знову нас проігнорують». Його голос був низьким, грубим, із відтінком роздратування, яке накопичувалося від безсилля.

Лідерка відірвалася від паперів і зітхнула. «Ми не можемо просто зібрати більше людей! Нам потрібен план... Щось, що змусить їх слухати. Може, нова петиція? Або…»

Вона замовкла, її погляд упав на дошку, де червоним маркером було обведено ім’я якогось чиновника… Ні, це було моє ім’я! «Треба копнути глибше. Знайдемо на нього компромат — тоді вони заворушаться».